Вона повернулася на кухню й склала скатертину в нижню шухляду комода. Із ванної прибрала великий пухнастий білий рушник. Потім обійшла інші кімнати, ховаючи великі білі речі й замінюючи їх сірими або синіми. Якщо подразник можна прибрати, навіщо змушувати кота терпіти його.
Для води й корму Ніна взяла дві важкі керамічні миски. В одну налила свіжої прохолодної води, в другу щедро насипала сухого корму преміумкласу. Віднесла їх до спальні й вибрала куток якнайдалі від ліжка. Звідти миски були добре видні зі сховку: Вуглик міг помітити їжу й воду, не висовуючись назустріч господині. Закінчивши, Ніна повернулася до хатніх справ, залишивши його самого в кімнаті.
День минав звичним домашнім ладом. У печі потріскували березові дрова. Ніна в’язала сірий вовняний светр у кріслі-гойдалці біля вікна; дерев’яні спиці постукували в лад настінному годиннику. У спальні стояла така тиша, ніби там узагалі нікого не було. Жінка навмисне не перевіряла кота: він мав переконатися, що його не турбуватимуть щоразу, коли надовго все стихне.
Не долинало ні дихання, ні шарудіння. Вуглик лишався невидимим, і тільки Ніна знала, що дім уже не порожній. Їй хотілося дати йому саме це: можливість бути тут, поки нічим не відповідаючи на її турботу. Не виходити назустріч, не терпіти ласку, не показуватися заради спокою господині. Миски стояли на видноті; решта мала статися тоді, коли він сам наважиться вийти з-під ліжка.
Надвечір розгулялася хуртовина. За вечерею Ніна слухала вітер, а потім увімкнула настільну лампу у вітальні й розгорнула стару книжку. Читати вона стала вголос — рівно, спокійно, не підвищуючи голосу. Не для себе. Нехай Вуглик чує людську мову, за якою не йде нічого страшного. Нехай звикає до її голосу, поки вона сидить далеко й не намагається наблизитися.
Сторінки змінювали одна одну, сніг стукав у шибки. Близько одинадцятої Ніна закрила книжку й погасила світло, залишивши тьмяний нічник у коридорі. У спальні перевдяглася в піжаму, лягла скраю ліжка й укрилася пуховою ковдрою. Під ліжко вона так і не зазирнула.
Сон не приходив. Вона лежала нерухомо, розрізняючи кожен слабкий звук. Минула година, потім ще одна. Затерпли спина й шия, але Ніна боялася поворотом сполохати кота, який за весь день жодного разу не вийшов поїсти.
Нарешті по дерев’яній підлозі ледь чутно прошурхотіли кігті. Біля стіни хтось рухався — обережно, з довгими зупинками. Ніна затамувала подих. Шурхіт урвався, ніби Вуглик помітив навіть цю зміну. Він слухав, вичікував, переконувався, що людина нагорі, як і раніше, не рухається.
Ще кілька кроків — і в темряві хруснула перша гранула. Потім друга. Кіт їв квапливо й жадібно, ніби миску могли забрати, після чого взявся хлебтати воду. Ніна усміхнулася. Він вийшов зі сховку, хоча вона була в тій самій кімнаті. Поки що лише вночі, поки що лише на кілька хвилин, але все-таки вийшов.
Від полегшення їй нарешті стало легше лежати нерухомо. Увесь день вона нічого не вимагала від нього й не знала, чи допоможе це. Тепер відповідь звучала в темряві — найзвичайнісінький хрускіт корму, який в іншому домі лишився б непоміченим. Тут він означав, що Вуглик на короткий час повірив тиші. Ніна не рушила до нього: цей перший вихід мав закінчитися так само спокійно, як і почався.
Назад Вуглик ковзнув майже беззвучно. Лише тоді жінка обережно повернулася на бік і поправила ковдру. Напруження довгого дня відпустило її. Під ліжком знову було тихо, однак тепер Ніна знала: перший крок уже зроблено. З цією думкою вона заснула…
