— Я візьму його, — сказала вона.
Тарас витріщився на неї. Навіть кіт на мить перестав гарчати.
— Перепрошую, що?
— Оформлюйте документи на Вуглика. Він поїде зі мною.
Молодий чоловік потер лоба долонею.
— Ви чули, що я розповів? Це не просто неласкавий кіт. Він покалічив людину. Спробуєте погладити — і самі постраждаєте. А ви одна. Хто вам допоможе, якщо це станеться вдома?
— Із болем я вмію давати раду, — відповіла Ніна, підводячись. — Торкатися його проти волі не стану. Захоче підійти — підійде. Готуйте папери.
Тарас іще намагався переконати її. Говорив про травми, посилався на статистику, наводив моторошні приклади, пояснював, чим може закінчитися її впертість. Ніна не перебивала його й не сперечалася з кожним доводом. Вона просто лишалася при своєму рішенні. Нарешті він зрозумів, що розмова нічого не змінить, і повів її до офісу.
Окрім звичайного договору, довелося підписати окремий документ: притулок знімав із себе відповідальність за травми, яких тварина може завдати господині. Ніна розписалася на кожній сторінці. Тарас зібрав папери й поставив останнє практичне запитання:
— У чому повезете? Коробку він роздере.
Із великої сумки жінка дістала жорстку пластикову переноску. Контейнер мав надійний замок.
— Підійде? Зможете його сюди посадити?
— Із колегою спробуємо. І без товстих рукавиць тут ніяк. Доведеться зачекати.
Ніна вмостилася на стільці в приймальні. Із карантинного приміщення долинали шипіння, шарудіння, приглушені крики. Вона сиділа спокійно. Легкого життя з цим котом ніхто не обіцяв, і сама Ніна не розраховувала на миттєву вдячність. Але серед тривожних звуків для неї було одне безсумнівне: сьогодні його не залишать чекати смерті.
На неї чекала довга праця, і вона це розуміла. Не можна було одним рішенням перекреслити те, через що він тепер захищався від кожного руху. Однак замість трьох останніх днів у нього з’являвся час — стільки, скільки знадобиться, щоб перестати чекати удару. Заради цієї можливості Ніна й підписала папери. Не тому, що не почула застережень, а тому, що за ними почула ще й його страх.
За двадцять хвилин Тарас виніс переноску. Пластикові стінки ходили ходором; усередині Вуглик метався й гарчав. Ніна взяла важкий контейнер, подякувала працівникові й вийшла на мороз.
Таксі довелося чекати довго. Вітер закидав сніг на ґанок і пробирався під одяг. Коли біля воріт нарешті зупинився старий жовтий седан, водій подивився на її ношу з явним невдоволенням. Степанові було близько п’ятдесяти; огрядний, вусатий, у потертій шкіряній куртці, він зябко повів плечима, відчиняючи задні дверцята.
— Хто це у вас там?
— Кіт.
— Чого ж він так скаженіє? — Степан повернувся за кермо й поспішно завів мотор.
Ніна пристебнула переноску ременем і сіла поруч. Гарчання наповнювало салон безперервним важким гулом. Крізь нього чулося, як кігті шкребуть пластик.
— Дуже боїться, — пояснила вона.
— Нічого собі «боїться». Просто дикий звір. Аби назовні не прогризся.
Водій усю дорогу поглядав у дзеркало. Вуглик важко дихав, шипів і дряпав стінки, а Ніна лишалася нерухомою. Вмовляти його зараз було марно: до нього дійшли б лише нові звуки, а спокою й без того не було.
Седан зупинився біля старого міцного будинку з різьбленими лиштвами. Ніна розплатилася й понесла контейнер вузькою розчищеною стежкою. Степан одразу розвернув машину, з очевидним полегшенням лишаючи галасливого пасажира позаду.
У домі пахло сухими травами й деревом. Ніна повісила пальто на металевий гачок і пройшла до спальні. Поставивши переноску на підлогу, відімкнула дверцята, а сама відійшла до вікна. Спершу кіт не показувався. Потім чорне тіло вилетіло назовні й миттю зникло під двоспальним ліжком.
Вуглик не став обстежувати кімнату. Йому було потрібне сховище, і він утиснувся в найдальший куток під ліжком, притиснувшись до холодної стіни. Ніна не нахилялася до нього й не кликала. Нехай хоча б це місце лишиться його власним, куди ніхто не тягне рук.
На кухні вона взялася готувати легкий обід. Дістала білу бавовняну скатертину й струснула її, збираючись накрити стіл. Тієї ж миті зі спальні пролунав такий крик, що жінка кинула тканину на стілець і поспішила назад.
Кіт уже вискочив зі сховку. Очі здавалися зовсім чорними від розширених зіниць. Він дивився в бік дверей, звідки долинув шелест, надривно шипів і задкував. Ударився спиною об шафу, перекинув маленький смітник і знову забився під ліжко.
Ніна зупинилася на порозі. Потім обернулася до кухні, до білої тканини на стільці. У пам’яті озвалося пояснення Тараса: медсестра, будинок для літніх людей. Білий халат. Для Ніни ці подробиці одразу з’єдналися: біла тканина нагадувала Вугликові про людей, від яких він чекав болю. Те, що для неї було звичайною скатертиною, для нього виявилося знаком небезпеки…
