Тут було сутінно й майже тихо. Із п’яти кліток чотири стояли порожні. Лише в найдальшій, там, де світла було найменше, хтось був. Ніна підійшла ближче й спершу розрізнила лише двоє жовтих очей, що пильно дивилися з темряви.
Після галасливого коридору нерухомість карантинної кімнати відчувалася особливо важко. Там тварини тягнулися назустріч, тут мешканець єдиної зайнятої клітки намагався триматися якнайдалі від дверцят. Повітря здавалося сперте. Ніні довелося вдивлятися в темний куток, перш ніж вона змогла зрозуміти, який великий кіт і як тісно він зіщулився, намагаючись відгородитися від людей.
Потім проступили обриси величезного чорного кота. Тьмяна шерсть, напружене тіло, вуха, притиснуті до голови. Він забився в куток так, ніби хотів у ньому зникнути. Побачивши жінку, кіт оголив зуби, і з клітки потяглося низьке гарчання.
На червоній табличці біля клітки було написано: «Вкрай небезпечний. Руками не торкатися». Тарас поспішно став перед Ніною.
— Це Вуглик. Відійдіть, будь ласка. Я ж попереджав: він і на ґрати кидається.
Ніна не відступила й попросила розповісти, що сталося з котом.
Працівник зітхнув і розгорнув аркуш, який носив у кишені. Про кота він говорив без надії, як про випадок, у якому вже нічого вирішувати.
— Він жив при будинку для літніх людей. Як там з’явився, ми точно не знаємо. Приблизно місяць тому накинувся на медсестру. За тими відомостями, що нам передали, причини не було: просто кинувся й пошматував обидві руки. І кігтями, і зубами. Вона багато крові втратила, у лікарні шви накладали.
Ніна слухала, переводячи погляд із Тараса на клітку. Молодий чоловік продовжував: керівництво закладу викликало відлов, кота привезли до притулку, але налагодити з ним бодай найпростіший контакт так і не вдалося. Навіть прибирання перетворилося на небезпечну справу. Працівники користувалися спеціальними довгими палицями й товстими шкіряними рукавицями, а Вуглик однаково кидався на будь-який рух.
— До людей у нього сама ненависть. Тут він лише до кінця обов’язкового карантину. За три дні — присипляння. Соціалізувати його, за нашим висновком, неможливо.
Тарас склав аркуш. Він чекав, що тепер відвідувачка злякається або хоча б відійде. Натомість Ніна обійшла його й наблизилася до прутів. Кіт зашипів, різко вдарив лапою по ґратах. Молодий чоловік здригнувся від металевого брязкоту, а жінка опустилася навколішки.
Тепер їхні очі були майже на одній висоті. Кігті Ніна бачила чудово. Бачила й те, як натягнуте все тіло Вуглика. Але за цим було ще щось, і вона дивилася, доки не зрозуміла: кіт тремтів від страху. Він чекав болю. Будь-яке наближення людини для нього вже означало загрозу, тому він захищався наперед, не лишаючи нікому змоги підійти.
Ніні був знайомий такий погляд. Вона зустрічала його в людей після тяжких втрат і сама знала це відчуття: у перші місяці без чоловіка весь світ став порожнім і чужим. У жовтих очах навпроти не було того безумства, про яке говорив працівник. Перед нею була жива істота, для якої люди давно перестали бути безпечними.
Гарчання вже не затуляло від неї тремтіння. Поки Тарас перелічував, чим кіт небезпечний, вона бачила, чого боїться він сам. Підійти, простягнути руку, відчинити дверцята — для працівника це були необхідні дії, для Вуглика вони ніби обіцяли одне й те саме: зараз почнеться біль. Ніна не вважала його кігті безпечними. Але залишити його помирати лише за те, що він більше нікому не вірить, не могла…
