І тут за вікном оглушливо бахнуло. У вантажівки, що проїжджала повз будинок, луснула шина. Шибки задрижали, і тиша кухні розсипалася в одну мить.
Вуглик відсахнувся так різко, що випущені кігті зачепили Ніну. Він уже мчав до спальні, коли вона подивилася на праву руку. На тильному боці проступила глибока подряпина — близько десяти сантиметрів. Кров збиралася краплями, стікала по шкірі, падала на підлогу. Біль пульсував, але жінка не скрикнула й не кинулася навздогін за котом.
Вона встигла зрозуміти, що сталося. Він не накидався на неї; її рука просто опинилася там, звідки він рвонув геть, рятуючись від страшного звуку. Карати його за цей переляк означало б підтвердити все, чого він досі чекав від людей.
Ніна дійшла до раковини й промила подряпину холодною водою. Потім дістала з аптечки бинт і перев’язала руку. На білій тканині швидко проступила червона пляма. Вона закінчила перев’язку й лише після цього попрямувала до спальні.
З-під ліжка долинали уривчасте дихання й тихе гарчання. Вуглик чекав. У його колишньому житті за помилкою приходив біль, і зараз він не знав іншої розв’язки. Господиня наближалася; отже, лишалося забитися глибше, приготуватися до крику й до руки, яка полізе за ним.
Та світло не спалахнуло. Ніна сіла на підлогу, схрестивши ноги, і залишила перев’язану руку на видноті. Вона нічого не ховала в долонях і ні до чого не тяглася. До кота долинув той самий голос, який вечорами читав книжку.
— Усе спокійно. Це надворі так гучно було. Тут тебе ніхто не скривдить. Ми з тобою вдома, нам нічого боятися.
Потім вона говорила про погоду, про завтрашні справи, про те, як печуть яблучний пиріг. Вуглик не міг зрозуміти її розповіді. Зате чув інтонацію: таку саму рівну, як і раніше, без гніву й образи. Ніна не квапилася йти й не вимагала відповіді, дозволяючи цьому спокою тривати стільки, скільки буде потрібно.
Близько години вона просиділа біля ліжка. Поступово кіт перестав гарчати, дихання вирівнялося. Покарання не приходило. Людина лишалася поруч, хоч на її руці була кров, і не намагалася завдати болю у відповідь.
Того вечора Вуглик так і не вийшов до вечері. І все ж Ніна не вважала те, що сталося, втратою всього, чого вони досягли. Він дізнався про неї дещо набагато важливіше, ніж те, що вона вміє ставити миску й говорити лагідно. Тепер він міг переконатися: навіть після подряпини її поведінка не змінилася. Щоб лишатися в безпеці, йому не треба було бути безпомилковим.
Підводячись із підлоги, Ніна відчувала, як пече руку під бинтом. Вона погасила світло в коридорі й лягла спати. Біль був неприємний, але страшніше для неї було б знову побачити в котові ту безнадію, з якою він зустрів її в притулку. Сьогодні вона не дала цій безнадії повернутися.
Наприкінці лютого сонце стало помітнішим, а морози почали відступати. Вуглик майже весь час проводив біля господині. Після того ранку зникло головне очікування: тут його не вдарять. Не лише поки він тихий, не лише поки ховається й нікому не заважає — взагалі не вдарять.
За диваном він більше не сидів. На широкому підвіконні з’явилася стара м’яка подушка, і кіт годинами стежив із неї за птахами й рідкісними перехожими. Надвечір спускався до Ніниних ніг і лежав, поки вона в’язала або читала. Брати його на руки все ще було не можна, але відстань, яка раніше розділяла їх навіть у маленькій кімнаті, зникла.
Удвох вони звикали до цього спокою. Ніна більше не сиділа в цілком порожньому домі, а Вуглик міг спати, не ховаючись від людських очей. Їхнє життя набуло простого ритму, і порушити його, здавалося, не було чому.
На початку березня вантажний фургон зупинився біля невеликого порожнього будинку — лише за дві ділянки від Ніниного. Із кабіни вийшла жінка років сорока, у яскравому червоному пальті й високих чоботях. Різкі риси обличчя поєднувалися з пронизливим голосом: вона голосно пояснювала вантажникам, куди ставити меблі й коробки.
Ніна бачила переїзд із кухні. Нові мешканці тут з’являлися часто, тому вона не стала довго спостерігати. Налила чаю й повернулася до своїх справ.
Нову сусідку звали Інна. Саме ця медсестра працювала в будинку для літніх людей, звідки Вуглика забрали до притулку. Тепер у неї була інша робота — в місцевій поліклініці, і будинок вона винайняла, щоб жити ближче. Про жінку за двома ділянками й про кота на її підвіконні Інна нічого не знала…
