Життя без прикрас— Так? — сухо розсміялася вона. — І що ти хочеш пояснити першим? Семирічний ремонт? Фальшиві чеки? Твою нібито смертельно хвору дружину в місті?
Віра піднесла руку до рота, зійшла з ґанку й підійшла на кілька кроків.
— Андрію, що вона каже? Ти мені сказав, що твоя дружина померла, що ти вдівець!
Марина завершила фразу, не відводячи від нього погляду:
— Мене звати Марина. Я жива. І я його законна дружина.
Віра зблідла. Коліна підігнулися.
— Ні, ні. Ти мені сказав, що вона загинула в аварії!
Андрій запанікував. Його очі металися від однієї жінки до іншої.
— Віро, не слухай її! Марино, будь ласка, давай зайдемо й поговоримо. Не влаштовуй сцени!
Він спробував узяти Марину за руку. Вона відсахнулася, ніби він був отрутою.
— Не торкайся мене! — її голос уперше піднявся, заряджений роками болю й відрази.
У цю мить адвокат Петров і поліцейські підійшли ближче. Андрій побачив їх, і його інстинктом було відступити.
— Хто ви такі? Це моя особиста справа. Сімейна!
— Сімейна справа? — повторила Марина, роблячи крок до нього. — Замкнути свою матір. Відібрати в неї ліки. Залишити її вмирати, поки ти грав у щасливу родину з коханкою й сином. Це сімейна справа?!
Андрій закричав:
— Ти збожеволіла! Ти все вигадуєш!
Марина підняла зошит, який тримала в руці, і з усієї сили жбурнула йому в груди. Зошит ударив Андрія й упав до його ніг, розкрившись і показавши тремтячий почерк Антоніни Петрівни.
— Твоя мати передає тобі вітання з того світу, Андрію, — сказала Марина ріжучим шепотом.
— Забирайте його, — наказав адвокат Петров, стримуючи гнів.
Двоє поліцейських кинулися на Андрія й схопили його за руки.
— Відпустіть мене! Ви не маєте права! Я нічого не зробив! — гарчав він, вириваючись, як загнаний звір.
— Андрію Миколайовичу, — сказав адвокат офіційним тоном, — я Ігор Володимирович Петров, законний представник Антоніни Петрівни. Ви затримані для допиту за статтями про підроблення документів, незаконне привласнення сімейного майна та умисне залишення в небезпеці людини, яка перебувала під вашою опікою, що спричинило її смерть.
Віра скрикнула й опустилася на газон, обіймаючи Лешеньку, який плакав від переляку, бачачи, як його батька тримають незнайомці. Андрій уп’явся очима в Марину, поки його тягли до поліцейської машини. У них не було каяття, лише ненависть.
— Ти, — виплюнув він, — ти руйнуєш мені життя!
Марина витримала його погляд, не кліпнувши.
— Ні, не я, Андрію. Ти сам його зруйнував. Зруйнував своє життя, життя своєї матері й знищив моє. Тепер просто отримуєш те, що посіяв.
Вона бачила, як його запихають у машину. Дверцята грюкнули з остаточним гуркотом. Пил піднявся, коли автомобіль рушив, вивозячи чоловіка, який був її чоловіком, а тепер став лише обличчям злочину. Тиша, що залишилася, була дивною. Її порушували тільки схлипування Віри й уривчастий плач Лешеньки. Марина стояла, відчуваючи, як утома повільно накочує, коли адреналін почав спадати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.