Звідки ти?» «У тебе борг, Семене!» — голос Кирила зміцнів. Він більше не мимрив.
Він читав досьє. «2000 доларів. Ти брав їх у зарічних під реалізацію героїну.
Але товар ти не продав. Ти його вколов сам. Разом із дружками».
Людожер за спиною Кирила напружився. Його пальці на плечах жертви стиснулися сильніше, але тепер це був не тиск, а спроба втримати реальність, яка розсипалася на шматки. «Заткнись!» — верескнув Штопор.
Його обличчя посіріло, губи затрусилися. «Заткнись, суко! Я тебе зараз приріжу!»
Він замахнувся, але Людожер перехопив його руку. «Стояти!» — рявкнув колишній опер. «Нехай говорить!»
«Він жене!» — горлав Штопор, бризкаючи слиною. «Він поліцейська підсадна! Звідки він про матір знає?»
«Я не поліцейська!» — Кирило поправив окуляри, які знову з’їхали на ніс. «Я — бухгалтер. Тіньовий бухгалтер того самого угруповання, якому ти винен.
Зарічні ж не в зошиті борги пишуть. У них база даних. В Access».
Кирило на секунду заплющив очі. Перед ним спливла таблиця. Зелені рядки на чорному тлі.
«Row — 412. Krivov — ID. Status — Bad Debt.
Action — Liquidate. Твій борг висить у червоній зоні, Семене!» — продовжив Кирило безжально. «Відсотки капають.
Зараз там уже близько чотирьох тисяч». «Твою матір! Колектори пресували місяць тому, пам’ятаєш?
Вікна їй повибивали. Двері підпалили. Це було попередження».
Штопор упустив заточку. Вона дзенькнула об бетон, відкотившись до ніг Мовчуна. Щуплий садист, який хвилину тому упивався владою, раптом здувся, перетворившись на жалюгідного тремтячого наркомана.
«Маму не чіпай!» — прошепотів він, осідаючи на підлогу. «Не чіпай маму! Я віддам!
Я вийду і віддам!» «Ти не вийдеш!» — відрубав Кирило. «І ти це знаєш.
Тебе тут тримають за дозу. Кум дає тобі чек героїну раз на тиждень, щоб ти робив брудну роботу. Але на волі твій борг продали.
Знаєш, кому?» Кирило зробив паузу. «Театральну.
Вивірену. Синдикату. А вони боргів не прощають.
Вони й забирають натурою, квартирою твоєї матері!» Штопор завив, глухо, по-собачому, закривши голову руками. Він гойдався на підлозі, бурмочучи щось нерозбірливе.
У камері повисла тиша, порушувана тільки скавчанням Штопора. Людожер повільно прибрав руки з плечей Кирила. Він обійшов стілець і став перед ботаніком.
Тепер він дивився на нього зовсім інакше. Не як на шмат м’яса, а як на бомбу з годинниковим механізмом, яку він з дурості приніс у свій дім. «Ти хто такий?» — спитав Людожер тихо.
«Ти не хакер. Хакери — це прищаві задроти, а ти…» «Я ж сказав.
Я просто працюю з цифрами», — Кирило потер шию, де лишилися червоні сліди від пальців гіганта. «А цифри не брешуть, на відміну від людей». Він підвів погляд на Людожера.
«Я вів бухгалтерію общака трьох угруповань області. Усі транзакції, усі хабарі, усі борги. Я знаю, хто, кому і скільки.
І я знаю, чому ви тут, Валеро». Людожер сіпнувся. «Штопор — це дрібниця», — продовжив Кирило, кивнувши на скавулючого наркомана.
«Витратний матеріал. А от ви… Ваша історія цікавіша.
Ви ж не просто так потрапили в прес-хату. Вас сховали, бо на загальному режимі вас би вбили в перший же день. Але й тут ви не в безпеці».
Мовчун на верхніх нарах раптом звісився вниз. Його обличчя, зазвичай кам’яне й байдужне, виражало глибоку роботу думки. «Слухай, очкарик», — пробасив він.
«А про мене? Про мене там у тебе в комп’ютері теж є?» Кирило повернув голову.
Подивився на Мовчуна. «Є», — коротко відповів він. «Але тобі це не сподобається».
Людожер різко підняв руку, зупиняючи Мовчуна. «Тихо». Він підійшов до дверей, прислухався.
У коридорі було тихо. Потім він повернувся до Кирила, сів навпочіпки, щоб їхні очі були на одному рівні. «Значить так, калькуляторе», — прогарчав він, але в голосі вже не було колишньої впевненості.
«Ти зараз заткнешся. Якщо ти ще хоч слово скажеш про волю, про борги або про мою стару роботу, я тобі язика відріжу. Особисто.
Без Штопора. Зрозумів?» «Я зрозумів», — кивнув Кирило.
«Але це не змінить баланс на рахунку». Людожер дивився на нього, намагаючись знайти страх. Страх був.
Він бачив його в розширених зіницях, у крапельці поту на скроні. Але цей страх був десь глибоко, під товстим шаром крижаного, нелюдського розрахунку. Цей хлопець був страшніший за будь-якого урку.
Урки діють на емоціях, на поняттях, а цей діяв як машина. «У куток!» — скомандував Людожер, підводячись. «Обидва!
Штопоре, вставай! Годі соплі жувати!» Штопор, схлипуючи, поповз до своєї шконки.
Він був знищений. Однією фразою, одним набором фактів Кирило перетворив скаженого пса на побитого цуценя. Кирило встав, узяв свій табурет і відніс його в куток.
Сів. Він відчував, як болить вилиця, як ниє шия, але всередині розливалося холодне задоволення. Перший раунд лишився за ним.
Штопор нейтралізований. Людожер наляканий і збитий з пантелику. Залишився Мовчун.
І головний бос. Той, хто стояв за дверима цієї камери. Кирило заплющив очі.
У темряві перед ним знову попливли зелені рядки коду. Він не в тюрмі. Він в операційній системі.
І він щойно отримав права адміністратора. Майже. Кирило зняв окуляри.
Світ навколо миттєво втратив різкість, перетворившись на сіро-зелену коливну пляму. Запахи тюрми, піт, сирість, страх раптом відступили, витіснені фантомним ароматом озону й дорогої зернової кави. Він заплющив очі.
Тихий гул серверної. Рівномірний, заспокійливий шум кулерів, що проганяють повітря крізь стійки. Температура в приміщенні завжди 21 градус…
