Вологість 40%. Стерильна чистота. Кирило сидів в ергономічному кріслі за 3000 доларів.
Перед ним три монітори. На лівому — котирування, на правому — месенджер із шифруванням, по центру — база даних. Жодної крові.
Жодних криків. Жодних нирок і заточок. У чаті блимає повідомлення від користувача Admin 01.
Об’єкт — Лазарєв В.П. Статус — проблема. Рішення — повне скидання.
Кирило робить ковток вистиглого лате. Лазарєв В.П. Власник мережі автосалонів.
Відмовився платити за дах або перейшов дорогу комусь із засновників банку. Це неважливо. Для Кирила Лазарєв — це не людина з родиною, коханкою і собакою.
Це набір записів у реєстрах. Кирило відкриває термінал. Пальці його пурхають над клавіатурою.
Крок 1. Блокування рахунків. Причина — підозріла активність за протоколом 115.
Картки Лазарєва перетворюються на пластикове сміття просто зараз, поки він намагається розплатитися за вечерю в ресторані. Крок 2. Анулювання електронного підпису.
Тепер Лазарєв не може керувати своєю компанією. Він навіть не може увійти до свого кабінету платника податків. Крок 3.
Зміна статусу нерухомості. Квартира в центрі. Заміський будинок.
У реєстрі з’являється запис про оформлену заднім числом дарчу на підставну особу. Нотаріус у долі. Реєстр дірявий, якщо знати бекдори.
Крок 4. База автоінспекції. Позначка на водійських правах.
У розшуку. Слеш. Втрачені.
Перший же патруль висадить Лазарєва з його преміального позашляховика обличчям в асфальт. Кирило натискає «Ентер». На все про все — 4 хвилини.
Лазарєв В.П. ще живий. Він дихає, їсть, можливо, просто зараз кричить на офіціанта через непрацюючу картку. Але соціально він уже труп.
Його життя стерте. Він — привид, якого система почне пережовувати завтра вранці. Кирило не відчував тоді ні злорадства, ні влади.
Він відчував задоволення, яке буває в прибиральника, що відмив брудну пляму з кахлю. Чистота. Порядок.
Баланс зведено. Люди — це просто пікселі на величезному екрані міста. Іноді пікселі вигоряють.
Іноді починають світитися не тим кольором. Тоді їх треба або полагодити, або вимкнути. Нічого особистого.
Просто гігієна бази даних. Клацання пальцями перед носом повернуло його в реальність. «Е, ти заснув, чи що?»
Голос Людожера пролунав глухо, ніби крізь вату. Кирило розплющив очі. Надягнув окуляри.
Світ знову набув чіткості. Брудна бетонна підлога. Штопор, що схлипує в кутку.
Мовчун, який звісив ноги з нар. І Валера-Людожер, що нависає над ним горою м’яса. Кирило подивився на них.
Уперше з моменту арешту він побачив їх не як загрозу. Штопор — битий файл. Вірусна програма, яка пожирає сама себе.
Мовчун — сплячий процес, що займає пам’ять, але марний без команди. Людожер — застарілий фаєрвол. Потужний, але дірявий, який легко обходиться через соціальну інженерію.
Вони думали, що вони — хижаки, а він — жертва. Смішно. Вони були просто рядками коду.
Кривими, забагованими рядками з купою вразливостей. А він був адміністратором. Кирило відчув, як усередині, десь у сонячному сплетінні, розливається холодна, спокійна зневага.
Він стирав життя людей, які були в сто разів впливовіші й небезпечніші за цих урок. Він обнуляв депутатів і злодіїв у законі, не встаючи з крісла. Що йому зроблять ці троє?
Уб’ють? Смерть — це просто завершення сеансу. Logoff.
Але поки система працює, у нього є права доступу. «Я не сплю», — сказав Кирило. Його голос змінився.
Зникли верескливі нотки страху. Тепер це був рівний, монотонний голос техпідтримки, яка повідомляє вам, що ваш акаунт заблоковано назавжди. «Я просто шукав потрібний файл у пам’яті».
Людожер насупився. Він нутром відчув зміну. Перед ним сидів той самий дрищ у светрі, але дивився він тепер так, як дивиться патологоанатом на труп перед розтином.
Без емоцій. «І що, знайшов?» — буркнув Людожер, відступаючи на крок. Йому стало незатишно стояти поруч.
«Знайшов», — кивнув Кирило. «Але це не рахунки. Це біографія.
Ваша, Валерію. І тієї людини, яка наказала вам мене пресувати». Він акуратно поклав руки на коліна.
Пальці були довгі, тонкі, музичні. Інструмент. «Ви ж думаєте, що ви тут влада.
Але ви помиляєтеся. Ви просто функція. І цю функцію скоро вимкнуть за непотрібністю».
«Ти мене лякаєш, чи що?» Людожер стиснув кулаки, намагаючись повернути собі впевненість через агресію. «Я не лякаю».
«Я прогнозую», — Кирило трохи нахилив голову. «Ви ж знаєте, хто зараз начальник оперативної частини?
