Майор Дронов.
Той самий, який підписував рапорт про ваше звільнення». Людожер завмер. Це ім’я було його тригером.
«Звідки…», — почав він хрипко. «Я вів його рахунки теж», — спокійно збрехав Кирило. Точніше, не зовсім збрехав.
Він не вів рахунки Дронова особисто. Але він бачив транзакції, що проходили через общак. І прізвище майора там миготіло часто.
Цього було досить для блефу. «І повірте, Валерію, у його планах немає пункту «Випустити Людожера по УДЗ». Там є пункт «Списати».
Кирило замовк. У серверній його пам’яті замиготів червоний індикатор. Система «прес-хата» була нестабільна.
Критична помилка. Лишалося тільки підштовхнути її до обвалу. Людожер стояв нерухомо, мов кам’яне ізваяние.
Ім’я Дронова повисло в повітрі, отруюючи його швидше за будь-який газ. «Дронов», — повторив Валера. Його голос упав до шепоту.
Але в цьому шепоті скреготіла сталь. «Майор Дронов. Начальник оперчастини».
«Тоді він був капітаном», — спокійно уточнив Кирило. Він сидів на табуреті, поклавши руки на коліна, як зразковий учень. «Капітаном відділу економічних злочинів.
Який курував ту саму справу про зниклу сумку інкасаторів». Людожер повільно, ніби уві сні, простягнув руку й схопив Кирила за комір светра. Ривком підняв його на ноги.
Обличчя гіганта було за сантиметр від обличчя ботаніка. Кирило бачив червоні прожилки в його білках. Відчував запах застарілого перегару й гнилих зубів.
«Звідки ти знаєш?» — прогарчав Людожер. «Це закрита справа. Мене тоді свої ж і закрили.
Тихо, без шуму». «Немає нічого закритого, Валерію», — Кирило навіть не кліпнув. «Є просто дані, які лежать на різних серверах.
Гроші з тієї сумки — 300 тисяч доларів. Не зникли. Вони пройшли через фірму-одноденку «Вектор М».
Людожер смикнув Кирила так, що в того клацнули зуби. «І що?» «Засновником «Вектора» був підставний бомж.
А от довіреність на управління рахунками була у дружини капітана Дронова. Я бачив цю проводку. Я її легалізував».
Рука Людожера розтиснулася. Кирило м’яко приземлився назад на табурет, поправив окуляри. «Ви сіли за недбалість», — продовжив він рівним безживним тоном.
«А Дронов купив собі посаду начальника оперативної частини в цьому СІЗО і нову дачу в елітному передмісті. Ви, Валерію, оплатили його кар’єру своїми роками». Людожер відсахнувся.
Він уперся спиною в двоярусну шконку. Його груди ходили ходором. У його голові, звиклій до простих схем свій-чужий, відбувалося коротке замикання.
Він ненавидів систему, яка його виплюнула. Але він думав, що це була помилка, фатум, випадок. А тепер цей очкарик каже, що його, бойового офіцера, продали як шмат м’яса, щоб якійсь щурі в погонах вистачило на дачу.
«Ти брешеш», — невпевнено буркнув Людожер. «Ти мене розводиш, щоб час потягнути». «Навіщо мені брехати?» — Кирило знизав плечима.
«Я тут із тієї самої причини. Дронов знає, що я знаю». Мовчун, який увесь цей час лежав на верхніх нарах обличчям до стіни, раптом сів.
Звісив величезні ноги в стоптаних капцях. «Слухай, Валер!» — його бас пролунав несподівано гулко. «А ж сходиться.
Дронов тебе сюди й перевів пів року тому. Із ментовської зони. Сказав, відпрацюєш — вийдеш по УДЗ».
«Заткнись», — огризнувся Людожер, але без злості, машинально. «Ні, нехай говорить», — Кирило повернувся до Мовчуна. «Вас усіх сюди зібрали не просто так.
Ви — зондеркоманда, прибиральники. Вам пообіцяли свободу за брудну роботу. Але подумайте логічно».
Кирило встав і зробив крок до центру камери. Тепер він був лектором. «Я — носій інформації.
Про рахунки Дронова, про гроші злодійського общака, який він крутить, про наркотрафік у тюрмі. Якщо я заговорю, Дронов сяде надовго. Тому мене кинули до вас».
Він обвів поглядом камеру. «Завдання — вибити з мене зізнання в шахрайстві. Щоб я взяв на себе ліві епізоди й поїхав на етап, де мене випадково заточать у лазні.
Справу закрито. Кінці у воду». Людожер дивився на нього спідлоба.
«Ну то підпиши, — хрипко сказав він, — і вали на етап. Нам-то що? Ми свою роботу й зробимо, нам строк скостять».
«Ви ідіот, Валерію?» — у голосі Кирила прозвучало щире здивування. «Чи вдаєте?» Це була нечувана зухвалість.
Назвати пахана ідіотом. Але Людожер проковтнув. Він чекав відповіді.
«Щойно я підпишу, — Кирило зробив паузу, — я стану трупом. А ви троє — свідками того, як із мене це вибивали. Свідками того, що Дронов замовляв пресинг».
Він підійшов до Людожера впритул. «Дронов боїться мене. Але вас він боїться не менше.
Ви — колишній опер, якого він кинув. Ви багато знаєте. Ви ненавидите його.
Навіщо йому випускати вас на волю? Щоб ви одного дня прийшли до нього на дачу з сокирою?» Людожер мовчав.
Він дихав важко, з хрипом. Пазл складався. Страшний, кривавий пазл.
«Щойно я підпишу, — тихо закінчив Кирило, — цю камеру зачистять. Знайдуть у вас наркотики, як у Штопора, або влаштують втечу з ліквідацією, або просто кинуть гранату під час бунту. Ви — консерви, Валерію.
Відпрацьований матеріал». У кутку заскиглив Штопор, який усе ще переживав ломку й приниження. «Валер! Валер! Він діло каже.
Дронов, він же гнида. Він мені передачку тиждень тому урізав. Сказав, погано працюю».
Людожер подивився на свої руки. Величезні збиті кулаки. Татуювання вовка, що перекривало щит.
Він був ланцюговим псом, який думав, що служить господареві за кістку. А виявилося, що господар просто відгодовує його на забій. «Сука!» — видихнув Людожер.
Він з розмаху вдарив кулаком у стіну. Штукатурка посипалася на підлогу. «Сука червона!» Він повернувся до Кирила.
В його очах палало шаленство. Але це було шаленство загнаного звіра. «І що ти пропонуєш?» — прогарчав він.
«Бунт підняти? Так нас спецназ покладе за п’ять хвилин. Або сидіти тут із тобою, чай пити, поки Дронов сам не прийде?»
«Я пропоную думати», — сказав Кирило. «У мене є план. Але для цього ви маєте перестати бути м’ясом і стати союзниками».
«Союзниками?» — Людожер гірко всміхнувся. «З тобою? З фраєром?»
«З адміністратором», — поправив Кирило. «Я можу знищити Дронова. Не кулаками.
Цифрами. Але мені потрібен час. І мені потрібні руки».
Людожер дивився на нього. Він бачив перед собою щуплого очкарика у светрі. Але за цими окулярами стояла така холодна, розрахункова темрява, якої Валера не бачив навіть у найвідмороженіших урок.
У цю мить двері камери брязнули. Відчинилася годівничка. У прорізі з’явилося обличчя прапорщика.
«Ей, 208-ма!» — гаркнув він. «Ну що там? Клієнт дозрів? Кум цікавиться?»
