Мені не потрібен був шум. Мені потрібна була тиша, після якої все, що сталося, виглядало б не як помста бандита, а як закономірний крах злочинної групи всередині правоохоронних органів. Тому я продовжував чекати й розставляти фігури.
Об одинадцятій ранку я завдав першого публічного удару. Моя людина в управлінні внутрішньої безпеки, той самий полковник, отримав анонімний пакет документів. Тимур підготував ці документи вночі, використовуючи дані з хмари Дениса.
Ми прибрали все, що стосувалося Аліни, вичистили до стерильності, але залишили записи інших дівчат, тих, яких Волков і його банда мучили протягом останніх шести місяців. До записів додавалися банківські виписки Волкова, Дениса, Ігоря й Максима, які Тимур витяг із їхніх акаунтів, а також листування, що вказувало на зв’язок із майором Сичовим. Пешкова ми поки не чіпали, він був надто великою рибою, і для нього я готував окремий гачок.
Полковник управління внутрішньої безпеки отримав пакет і, як я й розраховував, не став відкладати справу в довгий ящик. Він знав, що інформація прийшла від мене, хоча формально вона була анонімною. Він також знав, що якщо проігнорує її, я знайду інші канали, і тоді постраждає вже не лише Волков, а й ті, хто заплющив очі на його діяльність.
Полковник був розумною людиною. Він зателефонував своєму керівництву, отримав санкцію на перевірку й до полудня запустив офіційну процедуру. Машина запрацювала.
Одночасно з цим я задіяв ще один важіль. У місті була журналістка Наталія Сергіївна, яка працювала в місцевому виданні й спеціалізувалася на розслідуваннях корупції в силових структурах. Вона була однією з небагатьох чесних людей у цьому місті, і я поважав її за сміливість, хоча наші світи ніколи не перетиналися напряму.
Через посередника їй передали частину матеріалів, без відео, лише документи й банківські виписки, достатні для того, щоб вона почала копати. Я знав, що публікація в пресі створить суспільний тиск, який не дасть зам’яти справу на рівні внутрішньої перевірки. Коли система намагається захистити своїх, єдине, що їй заважає, — це світло.
А світло в цьому разі означало публічність. О першій дня Волков усе ще не розумів масштабу катастрофи, яка насувалася на нього. Він повернувся додому, пообідав і, судячи з даних геолокації, ліг спати.
Він спав, поки його світ руйнувався. Ігор поїхав до спортзалу, Максим, той самий, із проблиском інтелекту, поїхав не додому і не в зал, а до майора Сичова. Це було цікаво, і я велів Жорі посилити спостереження в цьому напрямку.
Максим пробув у Сичова близько години. Коли він вийшов, його обличчя було сірим. Жорина людина сфотографувала його й надіслала мені.
Я подивився на цей знімок і зрозумів, що Сичов розповів Максиму правду. Старий мент, на відміну від молодих, розумів, у яку яму вони провалилися. Він напевно згадав моє обличчя, упізнав мене вночі, і всю ніч після цього не міг склепити очей, розуміючи, що гроза неминуча.
І коли Максим прийшов до нього з питаннями про зниклого Дениса, Сичов не став брехати. Він сказав правду, бо правда була його єдиним шансом, що молоді злякаються й почнуть рятувати свої шкури, а він зможе відхреститися від них і піти в тінь. О третій дня Максим зателефонував Волкову й розбудив його.
Я не чув цієї розмови, але бачив її наслідки. За десять хвилин після дзвінка Волков вибіг із під’їзду в спортивних штанях і футболці з божевільними очима й тремтячими руками. Він сів у машину, рвонув так, що шини заверещали, і помчав через усе місто до відділу.
Він нарешті дізнався, хто я такий. Максим розповів йому все, що почув від Сичова, і Волков, який ще вранці вважав мене боягузливим старим, раптом усвідомив, що випустив дим в обличчя людині, за одним словом якої зникають люди, закриваються бізнеси й змінюються вироки. У відділі Волков кинувся до чергового й зажадав записи камер спостереження за минулу ніч.
Він хотів побачити, хто забрав Дениса, але записів не було. Жора подбав про це ще вранці. Наша людина з технічної служби відділу стерла архів і списала це на збій обладнання…
