Жорині хлопці вели їх від самого ґанку, тримаючись на відстані двох машин, і доповідали мені кожні п’ять хвилин. Волков сів у свій чорний седан із тонуванням, той самий, який я бачив біля відділу вночі, а Ігор із Максимом поїхали на службовому патрульному автомобілі, який за всіма правилами мав залишатися в гаражі відділу, але правила для цих хлопців давно перестали існувати. Насамперед Волков заїхав додому.
Він жив у новобудові на лівому березі в однокімнатній квартирі, яка за його зарплатою лейтенанта тягнула максимум на студію в старій малометражці. Але Волков дозволяв собі житло кращого рівня, бо гроші в нього водилися з джерел, які не вказують у податковій декларації. Жорині хлопці зафіксували, як він піднявся до квартири, пробув там хвилин двадцять і вийшов уже в цивільному одязі, у дорогих кросівках і зі шкіряною сумкою через плече.
Він виглядав бадьорим, задоволеним і абсолютно впевненим у тому, що сьогоднішній день буде таким самим прекрасним, як учорашня ніч. Він не знав, що вчорашня ніч була останньою ніччю його колишнього життя. О дев’ятій ранку я отримав перший тривожний сигнал.
Волков спробував зателефонувати Денису. Раз, удруге, втретє. Телефон Дениса був мертвий, бо Тимур знищив його, а сам Денис перебував у місці, де мобільний зв’язок був таким самим марним, як благання про пощаду.
Волков написав у загальний чат, який вони вели в месенджері, і Тимур, маючи доступ до даних, перехопив повідомлення: «Ден, ти де, скинь учорашні файли, клієнт чекає». Слово «клієнт» різонуло мені очі. Отже, відео призначалося не лише для особистого користування й шантажу.
Отже, у них був покупець, людина, яка платила за ці записи. І цим клієнтом, як я вже підозрював, був заступник прокурора Пешков. Я велів Жорі посилити спостереження за Волковим і одночасно почати роботу по Пешкову.
Пешков був фігурою іншого калібру. П’ятдесят три роки, двадцять п’ять років у прокуратурі, зв’язки в апеляційному суді й у столиці, репутація жорсткого, але справедливого прокурора, за якою ховалася гниль, настільки глибока, що від неї нудило навіть мене, людину, яка бачила в житті всяке. Пешков був обережний.
Він ніколи не з’являвся у відділі особисто, ніколи не контактував із Волковим телефоном, а всі переговори вів через посередника, яким виявився той самий начальник відділу, стомлений чоловік за п’ятдесят, якого я бачив уночі за склом чергової частини. Начальник відділу, майор Сичов, був сполучною ланкою. Він заплющував очі на безпрєдєл Волкова та його команди, а натомість отримував від Пешкова покровительство й регулярні конверти.
О десятій ранку Волков занепокоївся по-справжньому. Денис не відповідав ні на дзвінки, ні на повідомлення, його геолокація не визначалася, і Волков при всій своїй тупості почав відчувати, що щось не так. Він приїхав до будинку Дениса, піднявся до квартири, подзвонив у двері, але ніхто не відчинив.
Вийшов у двір і побачив машину Дениса, яка стояла на місці з незамкненими дверцятами. Ось тут я побачив через жориних спостерігачів, як Волков уперше змінився на обличчі. Це була ще не паніка, але вже тривога, перша тріщина в його броні самовпевненості.
Волков зателефонував Ігорю й Максиму та наказав їм приїхати до будинку Дениса. Вони зібралися втрьох у дворі й почали обговорювати ситуацію. Жорина людина, яка сиділа в припаркованій неподалік машині зі спрямованим мікрофоном, записала їхню розмову.
Волков говорив, що Денис, можливо, загуляв із якоюсь дівкою й вимкнув телефон. Ігор припустив, що він міг поїхати до батьків в інший регіон. Максим, який виявився найобережнішим із трьох, сказав фразу, яка змусила мене поважати його за проблиск інтелекту.
А може, той мужик, який приходив по доньку, виявився не таким простим? Волков відмахнувся й сказав, що мужик був звичайним терпилою, який ледь не обмочився від страху. Максим похитав головою, але сперечатися не став.
Це був момент, коли можна було б узяти їх усіх трьох одразу. Двір глухий, камер немає, три машини моїх людей стояли в радіусі ста метрів. Але я не дав команди, бо забрати їх із вулиці означало війну з поліцією, трьох зниклих співробітників, розшук, увагу, шум…
