«Не впізнав… Він же тоді зовсім маленьким був, років шести. Стільки часу минуло, ціле життя. Звісно, міг забути», — подумала Анна Петрівна й мовчки витерла сльозу.
— Ви мене чуєте? — повторив Дмитро, думаючи лише про те, як швидше й спокійніше залагодити неприємну ситуацію.
— Так-так, чую, — заметушилася жінка, ніби отямившись.
Щойно двері зали зачинилися, чоловік заговорив:
— Добрий вечір. Мене звати Дмитро Миколайович, я директор цього ресторану. Мені повідомили, що гості повелися з вами некоректно. Вибачте їм. Вони просто не очікували побачити вас тут. Я виплачу вам компенсацію. Наскільки я зрозумів, ви оплатили столик. Я поверну вам гроші в подвійному розмірі. Ви зможете не лише поїсти, а й купити собі щось необхідне.
Дмитро, звісно, помітив її ветхий одяг. Не дивно, що гості сприйняли жінку за бездомну. А що зазвичай потрібно таким людям? Гроші. Чим більше, тим краще.
«Тільки де вона взяла кошти на бронювання? Для звичайної людини це дорого. І навіщо їй узагалі знадобилося приходити сюди? Хоча зараз це неважливо», — вирішив він.
Довго займатися дивною літньою жінкою він не збирався.
— Давайте я проведу вас униз, — сказав Дмитро, показуючи на сходи.
Анна Петрівна зблідла. Вона не вірила власним вухам. Перед нею стояв її Дмитро. Дорослий, солідний, чужий для всіх, але для неї — усе той самий маленький хлопчик. І він теж її проганяв. Як же боляче було це чути! Образи гостей здавалися нічим поруч із тим, що сказав її рідний син.
«Ні, я не піду, доки не поговорю з ним. Він мусить дізнатися правду».
Занурена у важкі думки, вона не помітила, як знову спустилася вниз. А Дмитро вже дістав гаманець і почав відраховувати купюри.
— Ось, візьміть. Це все, що я можу для вас зробити…
