— глухо запитав він.
— Синочку, вислухай мене. Я все розповім. Тільки, будь ласка, не перебивай, — попросила Анна Петрівна. — Я народилася в сільській громаді, у великій родині. У мами нас було семеро, і я була старша. Батько помер рано, і ще зі школи мені довелося тягнути молодших, допомагати по господарству, дбати про всіх. Я тягнула, бувало, крізь сльози.
Молодші виросли, обзавелися сім’ями, роз’їхалися хто куди. А я так і залишилася в батьківській хаті. Ні чоловіка, ні дитини, ні своєї сім’ї. Маму це влаштовувало, а я дедалі частіше відчувала, що моє власне життя минає повз.
Та одного разу все змінилося. До нашого господарства приїхав молодий робітник Микола. Він запаморочив мені голову. Мама прийняла його неохоче, але сперечатися вже не могла. А я була щаслива так, ніби не ходила по землі, а літала. Тільки щастя моє виявилося недовгим. Микола втопився на риболовлі. Це був страшний удар.
Я не знаходила собі місця з горя. А невдовзі прийшла нова біда: мама померла від серцевого нападу. Я залишилася зовсім сама. Здавалося, жити далі немає сенсу. Але потім я дізналася, що вагітна. Ти, синочку, став для мене найбільшим подарунком долі. Я берегла тебе, любила, мріяла бути для тебе захистом і опорою.
— Берегла? Любила? Подарунком долі? — різко перебив Дмитро. — Що ви кажете? Чому ж тоді ви зрадили мене й віддали до закладу? Я не пам’ятаю вашої турботи. А от сірі стіни притулку й суворих вихователів пам’ятаю прекрасно. Якщо ви прийшли просити пробачення, не сподівайтеся. Не отримаєте. Навіть ваш вік вас не виправдовує.
Радість у серці Анни Петрівни виявилася короткою. Вона так сподівалася, що фотографія розтопить серце сина, але цього не сталося.
— Зачекай, синочку, я поясню…
