— Додому.
— Зачекай, рідний! — з останніх сил крикнула старенька, задихаючись від хвилювання.
— Знову ви? Послухайте, підіть по-доброму. Інакше ви змусите мене викликати поліцію, — роздратовано сказав директор і сів на заднє сидіння. — Поїхали.
— Ні, зачекай, — раптом наказав Дмитро водієві.
Він помітив у руках жінки стару фотографію.
Чоловік швидко вийшов із машини й у цілковитому подиві запитав:
— Звідки у вас цей знімок?
— Коли тобі виповнилося шість років, до нашого селища приїжджав фотограф. Ми тоді зробили знімки на пам’ять. Невже ти зовсім цього не пам’ятаєш? У мене було дві фотографії, але друга загубилася.
Ні, не загубилася. Дмитро точно це знав. Друга така світлина була з ним спочатку в дитячому будинку, потім у прийомній сім’ї, а тепер лежала в старому сімейному альбомі з пожовклими сторінками.
«Але як таке можливо? Мені ж казали, що мати померла від інфаркту», — приголомшено думав Дмитро.
Анна Петрівна зовсім змерзла. Вона їжилася, здригалася від вітру й насилу трималася на ногах.
— Ходімо. Я напою вас чаєм, і ми поговоримо, — тихо сказав чоловік.
Жінка з радістю погодилася.
Анна Петрівна була щаслива вже від того, що просто сидить поруч із сином і говорить із ним. Та якщо її материнське серце поступово заспокоювалося, то в душі Дмитра коїлося щось неймовірне. Його захльостували емоції. Усередині змішалися два протилежні почуття: радість і образа. Радість від того, що мати, можливо, жива й поруч. І гіркота від думки, що колись вона його покинула.
З прийомною сім’єю Дмитрові пощастило. Батьки дали йому багато: дім, виховання, освіту, підтримку. Але вони були суворі, вимогливі, стримані. Хлопчикові завжди бракувало звичайної батьківської ніжності. З рідною матір’ю все могло бути інакше. Могло, але не стало.
— Чому ви мене покинули, а тепер раптом вирішили повернутися? Чи не запізно?
