Сама Лідія Степанівна мешкала у двокімнатній квартирі, але вільною другу кімнату можна було назвати лише умовно. Там зберігалися банки, ящики з розсадою й старі коробки з-під побутової техніки. Ділити свій простір із сорокарічним сином вона категорично не хотіла. Тарас розкидав шкарпетки, їв за трьох і був цілком певен, що домашній лад виникає сам собою.
Лишався інший варіант — поселити його в успадкованій однокімнатній квартирі. Але тоді довелося б виселити ідеальних студентів і позбутися щомісячного доходу в тридцять п’ять тисяч. Без орендної плати вносити платежі за кредитом стало б значно важче, а отже, мрія про дачу теж розсипалася б.
За кілька секунд Лідія Степанівна побачила весь ланцюжок наслідків. Рідний син однією фразою поставив під загрозу купівлю ділянки, дохід від квартирантів і її звичний комфорт. У подумки зробленому розрахунку один мінус відразу тягнув за собою наступний, і вигідного виходу не лишалося. Ще трохи — і Тарас опиниться біля її дверей із сумками, чекаючи материнської гостинності.
— Алло! А хто це говорить? — раптом запитала вона гучним, дивно зміненим голосом.
Лідія Степанівна обрала найрадикальніший спосіб порятунку й вирішила вдати, ніби не впізнає співрозмовників.
— Мамо, це я, Тарас! — закричав чоловік, нарешті нахилившись до телефону. — Твій син! Оксана каже дурниці, ніхто не збирається розлучатися. Я зараз усе поясню. Я просто хотів знайти найкращий вихід. Мамо, ти чуєш?
Він важко дихав і розгублено переводив погляд із телефона на дружину. Тарас був упевнений: мати неодмінно втрутиться, присоромить Оксану, вимагатиме виявити терпіння й допоможе повернути розмову в зручне для нього русло.
Але Лідія Степанівна теж звикла рахувати вигоду. Стабільний дохід від квартирантів виявився переконливішим за материнську ніжність. Розбиратися в нісенітницях, які син наговорив дружині, вона не бажала; єдиним шансом зберегти гроші, дачу й власний диван було негайно від нього відмежуватися…
