— Вибір за вами.
У цей момент Валентина Іванівна видала дивний, придушений звук, схожий на стогін, і повільно сповзла зі стільця на підлогу.
— Мамо! — закричав Макс, кидаючись до неї.
Оксана стояла й дивилася на цю сцену. Вона не відчувала ні жалю, ні страху, тільки крижане задоволення. Рахунок було виставлено, і тепер їм доведеться платити.
Максим метушився біля матері, яка лежала на підлозі, картинно притискаючи руку до серця й важко дихаючи.
— Води! Швидку! — кричав він, розгублено дивлячись на Оксану. — Ти бачиш, що ти наробила? Ти її до інфаркту довела!
Оксана дивилася на цей спектакль із холодним спокоєм.
Вона бачила, що Валентина Іванівна дихає надто рівно для людини із серцевим нападом, а її смертельна блідість підозріло поєднується з цілком здоровим рум’янцем, що проступив від злості.
— Не буде ніякого інфаркту, — сказала вона рівно. — Тиск підскочив від неприємної правди.
— Зараз мине.
Вона підійшла до аптечки, дістала тонометр і простягнула його Максові.
— Виміряй тиск. Якщо буде вище ста вісімдесяти, викличемо швидку.
Максим, і далі голосно бідкаючись, невміло надів манжету на руку матері. Валентина Іванівна відразу ж застогнала голосніше.
— Ой, синочку, вмираю. Серце наче ножами ріже.
— Сто сорок на дев’яносто, — розгублено промовив Макс, дивлячись на циферблат.
— Підвищений, але… але не критичний, — закінчила за нього Оксана. — Вставайте, Валентино Іванівно. Вистава закінчена.
Свекруха розплющила одне око, потім друге. Побачивши крижане обличчя невістки, вона зрозуміла, що її звичні маніпуляції не спрацювали. Вона повільно, з допомогою сина, підвелася й сіла назад на стілець, і далі важко дихаючи.
— Ти… ти безсердечна, — прошепотіла Валентина Іванівна.
— Ні, я просто більше не хочу бути вашим спонсором. — Оксана сіла навпроти. — Отже, ми зупинилися на моїй пропозиції.
— Два мільйони або виселення. Що ви обираєте?
— У нас немає таких грошей, — верескнув Макс. — Звідки? Ти ж знаєш, я…
— Знаю. Ти творча особистість у пошуках себе, а твоя мама — пенсіонерка. Саме тому я й пропоную вам альтернативний варіант: зібрати речі й почати самостійне життя.
— Куди ми підемо? Ти хочеш вигнати нас на вулицю?
Голос Валентини Іванівни тремтів, але тепер уже від люті, а не від нападу.
— Якщо квартиру справді продано, у вас мали залишитися гроші.
— Ті самі, які, за вашими словами, пішли на погашення боргів. Думаю, суми, що лишилася, цілком вистачить на оренду житла.
Свекруха й син перезирнулися.
Оксана влучила в саме серце. Вона не знала напевно, куди поділися ті гроші, але інтуїція підказувала, що вони не зникли безслідно.
— Це… Це не твоя справа, — випалила Валентина Іванівна.
— Тепер моя. Раз уже ви вирішили виставити мені рахунок, будьте готові до того, що я проведу повний аудит ваших фінансів.
— Ти не маєш права.
— Маю. Як основний інвестор вашого сімейного проєкту.
Максим, бачачи, що мати більше не дає ради із запереченнями Оксани, вирішив змінити тактику.
Він сів поруч з Оксаною й спробував узяти її за руку.
— Оксан, ну давай не будемо так. Ми ж сім’я. Погорячкували ми з цим кошторисом. Ну пробач. Давай забудемо все.
Оксана повільно прибрала свою руку.
— Я не можу цього забути, Максе. Це був не просто дурний жарт. Це була ваша продумана позиція. Ви справді вважаєте, що я вам винна?
— Не винна, — швидко сказав він. — Ми все зрозуміли.
— Більше ніяких кошторисів, ніяких вимог. Житимемо як раніше.
— Як раніше вже не буде. Раніше я була сліпою й глухою, а тепер усе бачу й чую. І мені це не подобається.
Вона встала й підійшла до вікна.
На вулиці діти грали в м’яча й сміялися. Звичайне життя, яке, здавалося, відбувалося десь далеко від її квартири.
— Я даю вам час до вечора, до восьмої години, щоб ви ухвалили рішення. Або ви з’їжджаєте, або ми сідаємо й складаємо графік погашення боргу: по п’ятдесят тисяч на місяць. Якраз та сума, яку ви хотіли.
— Тільки не отримувати, а віддавати.
— Але це неможливо, — простогнав Макс.
— Тоді з’їжджайте.
Вона вийшла з кухні, залишивши їх самих. Вона пішла до спальні, зачинила двері й увімкнула музику в навушниках. Вона не хотіла чути їхніх перешіптувань, їхніх суперечок, їхніх проклять на її адресу.
Вона дала їм вибір. І знала, що хоч би який вибір вони зробили, її життя вже ніколи не буде колишнім. Вона сиділа на ліжку, і перед очима проносилися картини останніх двох років.
Ось Макс дарує їй квіти на річницю, а за годину просить у неї грошей на невідкладні потреби. Ось Валентина Іванівна хвалить її стряпню, а потім, коли Оксана відвертається, гидливо відсуває тарілку. Ось вони всі разом дивляться кіно, і Оксана почувається чужою, зайвою в цьому тандемі матері й сина.
Вона все розуміла й усе прощала. Заради любові, заради сім’ї. Але сьогодні вона зрозуміла, що сім’ї як такої й немає.
Є вона і є вони. Команда, яка живе її коштом і вважає це нормою. У двері спальні постукали…
