Після того як за Максимом і його матір’ю зачинилися двері, у квартирі запанувала незвична, оглушлива тиша. Оксана сиділа на кухні, обхопивши руками чашку з давно вистиглим чаєм, і прислухалася до цієї тиші. Вона більше не чула шаркаючих кроків свекрухи коридором, її невдоволеного бурмотіння, звуку ввімкненого телевізора з її кімнати.
Повітря, здавалося, стало чистішим і легшим. Вона чекала, що вони повернуться, що Максим почне ломитися у двері з вибаченнями, а Валентина Іванівна — з новими погрозами. Але минула година, друга, настав вечір, а телефон мовчав.
І ніхто не приходив. Вони зрозуміли. Нарешті зрозуміли, що гра закінчена.
Замість істерики чи ейфорії Оксана відчувала дивний холодний спокій. Вона ніби дивилася на своє життя збоку й уперше ясно бачила, що колишній порядок закінчився. Рішення було ризикованим і жорстким, але необхідним.
Вона не пишалася тим, що вдалася до шантажу, але й провини не відчувала. Вони самі змусили її грати за їхніми правилами. Вона встала й повільно обійшла квартиру.
Ось кімната, яку займала свекруха. На ліжку залишився втиснений слід від її тіла. На тумбочці — забутий флакончик із серцевими краплями.
Оксана відчинила вікно, впускаючи прохолодне вечірнє повітря. Запах ліків і чужої присутності треба було вивітрити. Назавжди.
Вона зайшла до вітальні. На дивані, де любив лежати Максим, залишилася його толстовка. Оксана, взявши її, піднесла до обличчя.
Від неї ще пахло ним — сумішшю його парфумів і сигаретного диму. Серце на секунду боляче стиснулося. Спогади накотили хвилею.
Їхня перша зустріч. Його незграбні, але такі щирі залицяння. Їхнє весілля.
Його палаючі очі. Куди все це поділося? Коли він перетворився на цього безвольного, інфантильного чоловіка, готового зрадити її заради материнського схвалення? Вона кинула толстовку на підлогу. Досить.
Досить жаліти. Досить згадувати. Цієї людини більше немає.
А може, її й не було ніколи. Може, вона сама його вигадала, закохавшись в образ, а не в реальну людину. Вона зателефонувала Наталі.
— Усе, — сказала вона в слухавку.
— Що все? — не зрозуміла подруга.
— Я їх вигнала.
— Кого?
— Обох.
І вона, стримуючи емоції, розповіла про сьогоднішній ранок. Наталя слухала, не перебиваючи.
— Молодець, — сказала вона, коли Оксана закінчила. — Жорстко, але ефективно. Що далі?
— Розлучення.
— Суд.
— Вони боротимуться?
— Нехай. У мене є чим відповісти.
— Тобі потрібен хороший адвокат. Я дам тобі контакти свого. Він звір. Вигризе для тебе все, що можна.
— Дякую, Наталю.
— І ще, — додала подруга, — зміни замки. Сьогодні ж.
— Думаєш?
— Я не думаю. Я знаю. Вони можуть повернутися, коли тебе не буде вдома.
Оксана похолола. Наталя мала рацію.
Вона знайшла в інтернеті телефон служби із заміни замків. Майстер приїхав за годину. Поки він працював, Оксана сиділа на кухні.
Вона почувалася вразливою у власній квартирі. Після від’їзду майстра вона зачинила нові надійні двері на всі оберти. І тільки тоді відчула себе в безпеці.
Вона ухвалила рішення. Більше жодних півзаходів. Вона діятиме швидко й рішуче…
