Коли Марта повернулася, домофон уже дзвонив. Майстер виявився кремезним мовчазним чоловіком із валізкою інструментів. Він оглянув двері, кивнув і розклав ключі, викрутки, блискучі металеві деталі.
Старий циліндр вийшов із неприємним скреготом. Новий став рівно й легко. Майстер перевірив хід ключа й задоволено хмикнув.
— Механізм міцний, — сказав він, приймаючи оплату. — З наскоку не візьмуть. Бережіть ключі.
П’ять нових ключів лягли Марті на долоню. Маленькі, важкі, холодні. У них було більше справжньої безпеки, ніж у всіх словах Назара про сім’ю.
Двері зачинилися за майстром, і квартира стала іншою: тією самою, але вже не відкритою для чужої волі. Однак Марта розуміла: одного замка замало. Назар не визнає натяків і не зупиниться перед дверима, якщо за ними буде тільки вона. Він уміє тиснути голосом, жалістю, образами, матір’ю, сестрою, всім одразу. Йому потрібен був не аргумент, а перешкода, яку неможливо назвати жіночою примхою.
Тоді вона згадала про Мирона. Про нього напередодні розповідала Соломія, колега Марти. Братові ніде зупинитися: житло після розриву ділять, квартиру швидко знайти не вдається. Чоловік спокійний, великий, працює вахтами на далеких об’єктах, зараз у відпустці. Гроші є, варіантів майже немає.
Марта набрала Соломію.
— Солю, привіт. Твій брат іще шукає житло? У мене є пропозиція. Термінова. Так, сьогодні. Ні, не кімната — вся квартира. Я вирішила пожити в іншому місці, подалі від усього цього. Але є умова: йому треба буде зіграти мого нового квартиранта. Не актора, просто людину, яка тут законно перебуває й не має наміру нікого впускати. Ціна буде нижча за ринкову, якщо він приїде швидко.
Соломія мовчала лише кілька секунд, потім коротко видихнула:
— Зрозуміла. Зараз йому подзвоню.
Мирон з’явився за сорок хвилин. Коли він увійшов, передпокій ніби зменшився. Високий, широкоплечий, із густою бородою й спокійним поглядом, він поставив біля стіни великий рюкзак і подивився на Мартині капці.
— Взуття знімати? — спитав він густим басом.
— Обов’язково, — відповіла вона, несподівано для себе всміхнувшись. — Ситуація така. Скоро сюди приїде мій колишній чоловік із матір’ю та сестрою. У нього старі ключі. До замка вони вже не підійдуть. Він дзвонитиме й грюкатиме. Ви відчините.
Мирон почухав бороду.
— Битися не буду. Мені не можна. Та й не люблю.
— Битися не треба. Узагалі не треба. Ви тут живете. Я здаю вам квартиру. Ми зараз підпишемо договір. Ви відчиняєте двері й кажете, що господиня здала житло, ви нікого не чекаєте. Після цього зачиняєте.
На обличчі Мирона з’явилася повільна, майже дитяча усмішка.
— Договір — справа серйозна. Чай є?
— Є. І печиво теж. Розташовуйтеся…
