Каву вона так і не допила. Адреналін розлився тілом гарячою, майже злою бадьорістю. Насамперед Марта відкрила банківський застосунок і переказала всі кошти зі спільного накопичувального рахунку на свій особистий закритий вклад. Спільним цей рахунок називався тільки в телефоні. Гроші туди надходили від неї: премії, підробітки, залишки після зарплати — усе те, що вона відкладала на кухню, шафи й нормальну плитку.
Палець натиснув підтвердження, і на екрані з’явився короткий сухий рядок про успішну операцію. Марта вперше за довгий час усміхнулася не з ввічливості.
Потім вона пішла до спальні й розчахнула шафу. Три полиці займали речі Назара: светри, джинси, футболки із самовдоволеними написами, сорочки, які він одягав двічі на рік і все одно вимагав прасувати «як належить». Раніше вона складала їх акуратно. Тепер акуратність здавалася зайвою милістю.
Із комори Марта дістала щільні чорні мішки для будівельного сміття. Назар купив їх ще рік тому, коли обіцяв нарешті розібрати балкон. Балкон так і лишився заваленим коробками, зате мішки знадобилися.
Одяг летів усередину важкими грудками: шкарпетки, білизна, джинси, толстовки. Вона не мстилася речам — просто прибирала зі свого простору все, що більше не мало права лежати на її полицях. Ігровий ноутбук Марта поклала зверху в один із мішків, попередньо прибравши в окремий пакет. Дріт, мишка, навушники — слідом. Туди ж вирушили пивні кухлі, зубна щітка, бритва, дезодорант, ремінь і зарядки.
За п’ятдесят хвилин біля дверей стояли три туго набиті мішки. Вони здавалися дивними пам’ятниками шлюбу, який тримався не на любові, а на звичці терпіти.
Наступною справою були замки. Марта знайшла візитівку служби, і номер відповів майже відразу.
— Мені потрібно терміново замінити циліндр, — сказала вона. — Так, сьогодні. Зараз. Терміновий тариф підходить.
Поклавши слухавку, Марта подивилася на мішки. Залишити їх у передпокої було не можна: Назар почне грюкати, кричати, копати двері. Виставити на майданчик — теж ризик: пропаде хоч одна шкарпетка, потім він вимагатиме компенсацію. Відправляти далеко — зайва метушня.
Рішення прийшло через сусідку. Тітка Дарина, тиха літня жінка з першого поверху, давно ставилася до Марти майже по-родинному й Назара не злюбила з першого погляду. У дворі в неї стояв старий металевий гараж.
— Тітко Дарино, доброго ранку. Це Марта. Можна я у вас до вечора три мішки залишу? Назар забере. Так, ми розходимося. Назавжди.
Сусідка не стала ставити зайвих запитань. За десять хвилин вона вже стояла біля гаража, тримаючи в’язку ключів так урочисто, ніби відчиняла не іржаву стулку, а браму фортеці. Марта перетягла мішки, збиваючи подих, і поставила їх у куток.
— Давно треба було, дитино, — сказала тітка Дарина, замикаючи замок. — Хай тільки спробує грубити…
