За кілька днів, невдовзі після повернення Богдана, ранок у центральному офісі «Вектор-Буду» почався не з кави. Він стояв біля панорамного вікна на вісімнадцятому поверсі й дивився на щільний потік машин унизу. У руці Богдан тримав важку скляну чашку, коли на столі спалахнув екран телефону.
Телефонував начальник служби безпеки.
— Говори, — різко кинув Богдан, увімкнувши гучний зв’язок.
— Ми втратили її кілька днів тому біля поліклініки. Співробітник увійшов слідом, але жінка зникла через службовий вихід. Камери там не працюють. Зараз перевіряємо машини, які забирали пасажирів у тому районі.
— Ви не здатні знайти одну людину? Запросіть дані про місцеперебування її телефону, відстежуйте операції за картками!
— Старий номер вимкнений. За колишніми картками операцій немає.
Богдан ударив кулаком по столу. Із чашки вихлюпнулася кава й розтеклася по шкіряній накладці, але він цього не помітив.
— Знайдіть її. Інакше завтра шукатимете роботу самі.
Він обірвав виклик і відтягнув комір сорочки, що раптом став тісним. Поведінка Оксани не вкладалася у звичну схему. Замість того щоб скаржитися знайомим і просити гроші в родичів, вона ніби заздалегідь підготувала зникнення.
Двері кабінету розчахнулися без стуку. На порозі з’явився Кирило. Зазвичай бездоганно вдягнений і незворушний, тепер він мав пом’ятий вигляд, а по лобі стікали великі краплі поту.
— Богдане, внизу працівники податкової служби й слідчі.
— Чому ти вриваєшся без попередження? І що означає «працівники»?
— Обшук із виїмкою документів. Вони перекрили прохідну й піднімаються поверхами. У них є дозвіл на вилучення документів і обладнання.
Богдан поставив чашку.
— Ми платили потрібним людям. Дзвони посередникам, нехай зупиняють це видовище.
— Я вже дзвонив. Телефон вимкнений. Вони прийшли не навмання, розумієш? У переліку вказані документи щодо «Буд-Резерву» і листування з «Міжнародним експортом». Їм відомі іноземні рахунки. Вони вимагають саме папки, які лежали в моєму сейфі.
Богдан повільно опустився в крісло. Окремі тривожні деталі почали складатися в єдину картину.
— Паперові копії, — прохрипів він. — Ти передавав їх мені додому.
— За твоїм розпорядженням. Ти називав це страховкою.
Богдан схопив телефон і набрав домробітницю Марію.
— Негайно зайди до бібліотеки. У нижній шухляді столу лежить ключ. Візьми його й відкрий сейф за картиною.
Він слухав її квапливі кроки, скрегіт шухляди й клацання металевих дверцят. Кирило стояв навпроти, не зводячи з нього очей.
— Богдане Леонідовичу, — невпевнено сказала Марія, — сейф порожній. Тут узагалі нічого немає.
Телефон вислизнув із його пальців і впав на килим. Лише тепер Богдан зрозумів, що Оксана не втекла від його гніву й не ховалася в надії повернутися. Усі роки, поки він бачив поруч беззахисну й покірну жінку, вона вивчала будову його бізнесу й збирала докази.
У пам’яті спливли дрібниці, які раніше не здавалися важливими: її мовчання, коли він обговорював справи вдома, і спокійний погляд на розкидані папери. Богдан завжди вважав, що дружина нічого не розуміє й забуває почуте за хвилину. Тепер кожен такий спогад обертався загрозою. Він не знав, що саме вона встигла скопіювати, кому передала матеріали й скільки людей уже отримали до них доступ. Уперше гроші, зв’язки й охорона не давали йому навіть відчуття переваги.
З коридору вже долинали важкі кроки й гучні команди вимкнути монітори, відійти від столів і не залишати кабінетів. Система, яку Богдан вважав недоторканною, руйнувалася в нього на очах…
