Розслідування й подальший судовий процес тривали вісім місяців. Коли почалося оголошення вироку, простора зала центрального суду була майже заповнена адвокатами, представниками обвинувачення й кількома журналістами. За товстою прозорою перегородкою перебували троє — Богдан, Кирило й колишній чиновник Марченко.
За час розгляду кожен змінився до невпізнання. Марченко сильно схуд і втратив владну впевненість, із якою колись розподіляв міські контракти. Кирило раз у раз тер шию, вкриту нервовими червоними плямами, і уникав зустрічатися поглядами з колишніми партнерами.
Богдан стояв між ними в простій темній водолазці. Регулярні тренування давно припинилися, плечі опустилися, а на обличчі застигла сіра втома загнаної людини. Від колишнього власника величезної компанії лишилася лише звичка іноді закидати підборіддя, але навіть вона тепер виглядала механічною.
Оксана сиділа в другому ряду поруч із Ларисою. Попереду на столі лежали десятки томів справи, у яких її шість років таємної роботи перетворилися на протоколи, експертні висновки й фінансові розрахунки. Цифри більше не належали тільки їй — їх перевірили фахівці, підтвердили банки й пов’язали з конкретними угодами.
Суддя говорив рівно, майже без виразу. Він перелічив доведені епізоди приховування доходів, незаконних виплат, виведення коштів і використання підставних компаній. Потім визнав Богдана Савченка винним і призначив вісім років позбавлення волі.
Майно, отримане за допомогою незаконних операцій, підлягало конфіскації. До переліку ввійшли кошти на закордонних рахунках, частина нерухомості, дорогі автомобілі та інші активи, походження яких захист не зміг підтвердити.
Богдан слухав, майже не рухаючись. Лише після слів про конфіскацію його пальці стиснулися, і білі кісточки різко проступили на тлі чорної тканини. Кирило заплющив очі, а Марченко ще нижче опустив голову.
Оксана чекала сплеску задоволення, але його не було. Усередині була лише спокійна завершеність, схожа на результат складного розрахунку: усі невідомі знайдено, помилки перевірено, підсумковий рядок зійшовся. Чуже покарання не могло повернути їй шістнадцять років, однак тепер Богдан більше не керував її майбутнім.
Вона думала не про вісім років і не про вартість конфіскованих речей. Перед очима на мить постала та перша ніч у готелі: тьмяна лампа, червоні відблиски вивіски, документи на продавленому покривалі. Тоді будь-яка хибна дія могла повернути її в дім, де доводилося жити за чужим настроєм. Тепер шлях між тим номером і судовою залою здавався водночас безкінечним і дивовижно прямим. Оксана не тішилася чужим падінням; вона просто більше не сумнівалася, що мала право врятуватися.
Після виходу судді зала швидко спорожніла. Журналісти попрямували до виходу, адвокати заговорили впівголоса, а охорона дозволила засудженим кілька хвилин обмінятися словами з близькими. Оксана підвелася й повільно підійшла до прозорої огорожі.
Богдан помітив її не відразу. Потім наблизився до скла так близько, що подих залишив на ньому мутну пляму. Між ними лишалася вузька щілина, закрита металевою решіткою.
— Прийшла переконатися, що мене справді повезуть? — спитав він хрипко.
— Я прийшла поставити крапку в останній незавершеній справі…
