Богдан криво всміхнувся.
— Тобі це вдалося. Гроші з легальних рахунків пішли на захист і розрахунки за зобов’язаннями, решту забрали. Дім продано, машин більше немає, компанія дісталася чужим людям. Ти залишила мене без усього. Тепер задоволена?
— Тут немає приводу для задоволення. Є лише відновлена рівновага.
— Рівновага? — Він із силою провів долонею по обличчю. — Гарне слово, щоб виправдати помсту.
— Ти шістнадцять років переконував мене, що я ніхто й цілком залежу від тебе. Гроші були не сімейним майном, а способом змусити мене мовчати. Я забрала в тебе саме цей інструмент. Усе інше ти втратив через власні рішення.
Богдан опустив погляд на руки. На шкірі виднілися дрібні сліди від постійного нервового розчісування.
— Перші місяці під слідством я ненавидів тебе, — зізнався він. — Щохвилини уявляв, як вийду й змушу тебе пошкодувати. Мені здавалося, що вся провина лежить на тобі, бо ти натиснула останню кнопку.
Оксана мовчала. Слухати було неприємно, але вона не відвела очей. За склом стояв не колишній самовпевнений чоловік, а людина, якій більше не було перед ким удавати силу.
— Потім Кирило почав свідчити проти мене, — вів далі Богдан. — Він розповідав усе, аби лише отримати менший строк. Марченко твердив, що схему вигадав я сам. Знайомі з адміністрації перестали відповідати адвокатам, люди, яких я роками годував, раптом забули моє ім’я.
Його голос став тихішим. У залі вже майже не лишилося сторонніх, і слова падали в порожній простір без звичного ефекту.
— Тоді я зрозумів дивну річ. З усіх, хто був поруч, тільки ти ніколи не намагалася обдурити мене. Ти попереджала, що зв’язуватися з Марченком небезпечно. Того вечора ти теж сказала правду, а я розбив салатницю й виставив тебе за двері. Ти не влаштувала сцени й не стала торгуватися — просто зробила те, до чого давно готувалася.
Оксана дослухалася до себе. Ненависті не було, жалю теж. Навіть спогад про хрускіт кришталю більше не завдавав того гострого болю, який раніше повертався ночами.
— Пробач мені, — промовив Богдан. — За той вечір. За всі роки. За людину, на яку я перетворився.
Вона дивилася на нього спокійно, розуміючи, що чекала цих слів колись давно, але тепер вони прийшли надто пізно й уже нічого не могли змінити.
— Я приймаю вибачення. Але цінності воно більше не має: його нічим не підкріплено.
У кінці зали пролунала команда охорони. Богдан озирнувся, потім знову подивився на Оксану. Сказати йому більше не було чого.
— Засуджені, відійти від перегородки. Обличчям до стіни, руки назад.
Богдан підкорився. Наручники зімкнулися з коротким металевим клацанням. Оксана повернулася й пішла до дверей, не чекаючи, поки його виведуть…
