Вона знову підійшла до вікна. Місто внизу запалювало вогні, і в кожному освітленому вікні було чиєсь життя. Десь люди вечеряли, сміялися, сперечалися через дрібниці. Десь чоловік зустрічав дружину з роботи й питав, як минув день. А на неї чекав Тарас — людина, яка вже пообіцяла матері свято, навіть не подумавши спитати, чи може їхня родина собі це дозволити.
Точніше, чи може дозволити собі це Оксана.
Додому вона їхала довше, ніж зазвичай. Затор майже не рухався, і в густому вечірньому потоці машин її роздратування ставало щільнішим, важчим, мов повітря перед грозою. Вона дивилася на червоні вогні попереду й думала про те, як непомітно її шлюб перетворився на низку поступок. Спершу маленьких, майже невинних. Потім дедалі дорожчих. А згодом таких, після яких доводилося переглядати власні плани, скасовувати поїздки, переносити покупки, заплющувати очі на образи.
Три роки тому, коли вона виходила за Тараса, він здавався їй тихою гаванню. Спокійний, м’який, уважний. Він красиво й переконливо говорив про родину: що подружжя має бути командою, що головне — підтримка, що поруч із коханою людиною можна не боятися майбутнього. Після першого невдалого шлюбу Оксані хотілося саме цього — не пристрастей, не вічної боротьби, а тепла й надійності.
Її розчулювало, як дбайливо Тарас ставиться до матері. Тоді вона бачила в цьому чесноту. Вважала: якщо чоловік поважає жінку, яка його виховала, значить, і дружину поважатиме. Вона не відразу зрозуміла, що між любов’ю до матері й залежністю від її схвалення проходить тонка, але дуже важлива межа.
Перший тривожний дзвіночок пролунав за кілька місяців після весілля. Галина Павлівна попросила «ненадовго» допомогти з грошима на зимові чоботи. Сума була не величезна, але відчутна. Оксана переказала, навіть не нагадала потім. Борг ніхто не повернув. Потім знадобилися кошти на ремонт дачного будиночка, далі на ліки, потім на «тимчасову допомогу» Наталі, якій терміново треба було закрити якісь витрати після розлучення.
Щоразу прохання супроводжувалося тією самою інтонацією: «Ми ж родина. Хто допоможе, як не свої? У тебе зарплата хороша, не те що в нас».
Тарас завжди ставав на бік матері. Не голосно, не агресивно, а м’яко й наполегливо.
«Оксан, ну тобі ж не складно. Мамі справді важко. Вона ж не чужа».
Поступово їхня квартира, яку Оксана купила ще до знайомства з Тарасом, перестала відчуватися цілком її простором. У неї проникали чужі очікування, чужі образи, чужі потреби. І все це подавалося як нормальна сімейна близькість.
У дворі вона припаркувалася майже механічно. Піднявшись на свій поверх, Оксана почула за дверима музику й голос чоловіка. Він говорив телефоном весело, навіть занадто весело.
— Так, мамо, все буде чудово. Звісно, приїдемо. Оксана? Та вона зрадіє. Вона любить сюрпризи.
Ключ повернувся в замку. Музика обірвалася так різко, наче її вимкнули посеред ноти. Тарас вийшов у передпокій із широкою, але винуватою усмішкою.
— О, ти вже вдома. А я якраз із мамою…
