— Коли мої шини проколювали, про мою роботу хтось думав? Коли твоя мати телефонувала моєму начальникові, вона думала про мою репутацію?
Він мовчав.
— Я пропоную угоду, — сказала Оксана. — Ти підписуєш домовленість. Відмовляєшся від претензій на квартиру й машину. Ти, твоя мати й сестра припиняєте дзвонити, писати, чатувати на мене й поширювати про мене брехню. Я не піднімаю історію з аварією далі.
— А ресторан? Гроші?
— Це лишається вашим спогадом про ювілей.
— Мені треба подумати. З мамою порадитися.
— У тебе доба. Потім Ірина запускає все офіційно.
Вона знала, що Галина Павлівна кричатиме. Казатиме, що не можна піддаватися шантажу, що треба боротися. Але вона також знала інше: свекруха боягузлива, коли йдеться не про чужі гроші, а про реальні наслідки для її сина.
Так і сталося. Наступного дня адвокат Тараса зв’язався з Іриною й повідомив, що умови приймаються.
Підписання відбувалося в офісі Ірини. Тарас прийшов сам. Без матері. Він мав змарнілий, неголений, постарілий вигляд. Оксана спіймала себе на думці, що раніше такий вигляд змусив би її кинутися рятувати, втішати, годувати, прощати. Тепер вона дивилася спокійно.
Документи лежали на столі. Тарас мовчки підписував сторінки, майже не читаючи. Ірина уважно перевіряла кожен підпис.
Коли все скінчилося, він підвів очі на Оксану.
— Ти перемогла.
Вона довго дивилася на нього.
— Ні. Ми обоє програли родину. Просто я перестала програвати себе.
Він нічого не відповів. Підвівся, забрав свою копію документів і вийшов.
Оксана залишилася сидіти ще кілька хвилин. Їй не хотілося святкувати. Не було ні радості, ні солодкого відчуття помсти. Лише втома й тиха туга за тим, чого, можливо, ніколи й не було по-справжньому: за родиною, де її обирали б так само впевнено, як вона колись обирала його.
Минуло пів року.
Осінь розфарбувала місто в теплі кольори, і вранці повітря стало прозорим, прохолодним. Оксана сиділа у своєму кабінеті й підписувала фінальні документи щодо проєкту, через який колись затрималася в офісі того п’ятничного вечора. Презентація пройшла блискуче. Клієнт залишився задоволений, компанія отримала великий контракт, а Оксана — підвищення й солідну премію.
Тепер вона була заступницею керівника департаменту. Роботи побільшало, відповідальності теж, але її це не лякало. У цій новій напрузі не було колишнього безсилля. Робота вимагала сил, але не принижувала. Не змушувала доводити право на власні гроші. Не називала скупістю бажання жити спокійно.
Після розлучення життя поступово вирівнялося. Галина Павлівна й Наталя зникли з її горизонту. Тарас більше не приходив, не телефонував, не писав. Іноді Оксана випадково бачила його в місті — схудлого, більш зібраного, з якимось утомленим виразом обличчя. Одного разу поруч із ним була дівчина. Усередині на секунду кольнуло, але це минуло так швидко, що Оксана навіть здивувалася. Їй справді стало байдуже.
Свою премію вона витратила не на чужі борги й не на порятунок чийогось комфорту. Вона купила поїздку для себе й мами — до північного краю, до озер, сосен і довгих тихих вечорів. Вони жили в невеликому будиночку біля води, ходили лісовими стежками, збирали гриби, каталися на човні, вечорами сиділи біля каміна й розмовляли так, як не розмовляли давно.
Одного з таких вечорів мама подивилася на неї уважно й сказала:
