— Оксано, — тихо сказав він, — давай спробуємо спочатку. Я справді все зрозумів. Я навіть готовий жити окремо від мами.
— От, — підхопила свекруха. — Ми знімемо йому житло десь поруч. Ти будеш його навідувати, він буде до тебе приходити. Поступово все налагодиться. Ми знову станемо родиною.
Оксана дивилася на них і не могла зрозуміти, сміятися чи злитися.
— Ви серйозно? Після проколотих шин, дзвінків на роботу, погроз і вистав біля під’їзду ви вирішили, що я відчиню двері?
— Не драматизуй, — Галина Павлівна ступила ближче. — Це і дім мого сина теж.
— Ні. Це моя квартира. Він тут не прописаний і власником не є.
— Пусти нас, — голос свекрухи зірвався. — Ти зобов’язана!
Вона спробувала відтиснути Оксану плечем, коли та відчиняла двері. Оксана швидко ступила всередину, але Галина Павлівна поставила ногу в проріз.
— Приберіть ногу.
— А то що?
Оксана дістала телефон і голосно сказала:
— Поліція? Добрий день. До мене намагаються проникнути в квартиру люди, які мені погрожують. Адреса…
Ногу прибрали миттєво. Галина Павлівна відступила, її обличчя перекосилося від злості.
— Ти пошкодуєш.
— Усі погрози повторіть при свідках, — сказала Оксана й зачинила двері на всі замки.
Серце билося так сильно, що її долоні тремтіли. Вона притулилася до дверей спиною. Це була перемога, але після неї не стало легше. Оксана зрозуміла: поки вони не відчують реальних наслідків, вони не зупиняться.
Наступного дня вона зустрілася з Іриною в маленькому кафе в центрі. Подруга прийшла з блокнотом, ручкою й виразом обличчя людини, яка більше не збирається терпіти чужу нахабність навіть заочно.
— Вони намагалися потрапити до мене в квартиру, — сказала Оксана. — З валізами. Галина Павлівна поставила ногу в двері.
Ірина коротко вилаялася собі під ніс.
— Значить, оборонятися замало. Треба переходити до юридичного тиску.
— Що можна зробити?
— Перше — розлучення триває. Друге — машина. Третє — погрози, дзвінки, спроба проникнення, зіпсовані шини, наклеп на роботі. За кожним епізодом збираємо докази. Заява щодо шин є?
— Так. Чеки теж.
— Чудово. Начальник підтвердить дзвінок?
— Думаю, так.
— Родичі, яким вона розповідала гидоту?
— Тітка Лариса точно.
Ірина записувала швидко.
— Нам потрібен іще один важіль. Щось, після чого Тарас зрозуміє, що краще підписати угоду й зникнути.
Оксана замислилася. І майже відразу згадала аварію. Ту саму, після якої вона продала свою машину, додавала гроші, домовлялася з другим водієм і рятувала Тараса від наслідків.
— Коли він розбив стару машину, він був нетверезий, — сказала вона тихо. — Ми тоді не викликали дорожню поліцію. Я домовилася з водієм другої машини й заплатила йому компенсацію.
Ірина підвела очі.
— Контакти залишилися?
— Можливо. У старому телефоні.
— Знайди. Якщо ця людина підтвердить, що Тарас був за кермом у такому стані, це дуже серйозно. Навіть якщо справа давня, сам факт стане чудовим аргументом.
Увечері Оксана дістала з дальньої шухляди старий смартфон. Він був розряджений, запилений, із тріщиною на захисному склі. Вона під’єднала його до зарядки й довго чекала, поки екран оживе. Коли телефон увімкнувся, вона перегорнула контакти й знайшла ім’я: Степан — аварія.
Вона довго сиділа з телефоном у руці. Їй було ніяково. Ця людина не мала стосунку до її шлюбу, до розлучення, до Галини Павлівни. Але потім вона згадала проколоті шини й дзвінок начальникові. Вони не соромилися втягувати сторонніх.
Степан відповів після третього гудка.
— Слухаю.
— Добрий вечір. Мене звати Оксана. Ми з вами зустрічалися після аварії… Білий кросовер, мій чоловік тоді був за кермом.
— Пам’ятаю, — сказав він після короткої паузи. — Той упевнений чоловік, який ледь стояв на ногах?
Оксана мимоволі заплющила очі.
— Так. Я розлучаюся. Він претендує на машину. Мені може знадобитися підтвердження, що того дня він був нетверезий.
Степан хмикнув.
— Був? Та він був п’яний так, що дивно, як узагалі доїхав до місця аварії. І ще хамив. Якби не ви, я б тоді точно викликав інспекторів. Тож підтвердити можу. Без проблем.
— Дякую вам. Справді.
— Вам дякую, що тоді повелися нормально. Дзвоніть, якщо буде треба.
Наступного дня Ірина підготувала офіційного листа. У ньому перелічувалися вимоги: відмова Тараса від претензій на квартиру, відмова від претензій на автомобіль, припинення дзвінків, погроз і будь-яких спроб тиску. Окремо згадувалися заява щодо пошкодження шин, свідки наклепницьких дзвінків і людина, готова підтвердити обставини минулої аварії.
Відповідь прийшла швидко. За два дні Тарас зателефонував сам. Голос у нього був уже не ображений, а наляканий.
— Оксано, я отримав листа від твоєї юристки. Навіщо ти це робиш? Навіщо піднімати стару історію?
— Бо ви не залишили мені вибору.
— Але якщо спливе аварія… у мене можуть бути проблеми. Права, робота, репутація…
