Оксана всміхнулася.
— Ось і вся розмова.
— Я теж нею їздив. Вона куплена в шлюбі.
— Кредит платила я. Обслуговувала я. Після твоєї аварії розбиралася я. Хочеш сперечатися — через суд. Мій юрист буде рада.
Вона пройшла повз нього й увійшла до під’їзду, не озираючись. За спиною він щось сказав, але двері вже зачинилися.
Після цього родина Тараса перейшла до іншої тактики.
Галина Павлівна почала обдзвонювати родичів і спільних знайомих. Історія в її викладі змінювалася залежно від слухача, але сенс залишався один: бідного сина зачарувала розважлива жінка, забрала в нього дім, гроші, машину й тепер не дає навіть забрати речі. Оксана перетворювалася то на хижачку, то на невдячну кар’єристку, то на холодну жінку, яка не розуміє сімейних цінностей.
Дехто вірив. Особливо ті, хто й раніше ставився до Оксани з насторогою через її незалежність і доходи. Інші сумнівалися, але воліли не втручатися.
Одного разу їй зателефонувала двоюрідна тітка з іншого міста.
— Оксаночко, мені тут твоя свекруха телефонувала. Таке розповідала… Що у вас відбувається? Вона каже, ти Тараса зовсім без засобів залишила.
Оксана втомлено прикрила очі.
— Тітко Ларисо, не вірте всьому, що вона каже. Я просто перестала бути для них джерелом грошей. Їм це не сподобалося.
— Ах ось воно що, — у голосі тітки з’явилося полегшення. — А я ж злякалася. Знаю ж тебе, ти не з тих, хто просто так людину на вулицю викине. Вона так плакала, так убивалася.
— Це її сильний бік.
Але найнеприємнішим ударом стала машина.
За тиждень Оксана вийшла вранці з дому й побачила, що всі чотири колеса її кросовера проколоті. Машина стояла на парковці, безглуздо просівши на дисках. Ні записки, ні свідків, ні камер поблизу, які дивилися б просто на це місце.
Вона викликала поліцію, написала заяву, оформила все як належить. Але в глибині душі розуміла, хто міг це зробити або організувати. Довести було нічим. Довелося купувати нові шини, оплачувати евакуатор, шиномонтаж і знову витрачати гроші на наслідки чужої злості.
Тарас, коли вона зателефонувала й прямо спитала, звісно, все заперечував.
— Ти вважаєш мене здатним на таке? — обурився він. — Та як ти можеш?
— А хто ще мав мотив?
— Може, хтось із твоєї роботи. Може, колишній чоловік. Чому одразу я?
— Бо, крім тебе й твоєї родини, ніхто не злиться на мою машину так, ніби вона особистий ворог.
Він почав виправдовуватися, потім ображатися, потім говорити, що вона стала підозрілою й жорстокою. Оксана відключилася. Розмовляти було марно.
Наступний удар прийшов на роботу.
Галина Павлівна якимось чином знайшла номер її начальника, Павла Сергійовича, і зателефонувала йому. Представилася стурбованою родичкою, розповідала, що Оксана останнім часом нервова, нестабільна, зривається на близьких, працює на знос і, можливо, вже не справляється з навантаженням. Натякала обережно, але досить ясно: така працівниця може зашкодити репутації відділу.
Павло Сергійович викликав Оксану до себе.
— У вас удома щось сталося? — спитав він без тиску. — Мені телефонувала ваша свекруха.
Оксана відчула, як обличчя спалахнуло від сорому.
— Я розлучаюся, — сказала вона чесно. — Мати чоловіка намагається тиснути на мене всіма способами. Вибачте, якщо це торкнулося роботи.
Начальник якийсь час дивився на неї, потім кивнув.
— Особисті справи — це особисті справи. Як до фахівчині в мене до вас претензій немає. Ви одна з найсильніших працівниць у департаменті. Працюйте спокійно. А якщо хтось іще телефонуватиме з подібними розмовами, секретарка просто не з’єднає.
— Дякую, — видихнула Оксана.
Вона вийшла з кабінету з відчуттям водночас приниження й вдячності. Бруд усе-таки долетів до роботи. Але їй повірили. І це було важливо.
Фінальним акордом у цій низці атак стала поява Тараса біля її дверей. Не самого. З ним була Галина Павлівна. І валізи.
Оксана поверталася з магазину, коли побачила їх у коридорі. Свекруха стояла біля дверей так упевнено, ніби мала право не лише чекати, а й увійти.
— Ми прийшли миритися, — урочисто оголосила вона.
Тарас переминався поруч, не підводячи очей.
— Тарас усе зрозумів, — вела далі Галина Павлівна. — Він готовий просити пробачення. Правда, синочку?
