Лариса Петрівна, мати Богдана, жінка статечної комплекції й неймовірно прагматичного розуму, пила ромашковий чай, уважно вивчаючи меню. Поруч із нею сидів Павло Андрійович, батько Богдана, кремезний чоловік із руками людини, яка будь-який цвях може забити кулаком без молотка. Стосунки зі свекрами в Лени завжди були рівними й шанобливими.
Батьки Богдана були людьми старого гарту, чесними трудівниками, які все життя збирали на дачу, будували її власними руками й терпіти не могли дармоїдів. Лена поверталася додому в чудовому настрої. Захист дому від нахлібників — справа тонка, але коли в союзниках батьки чоловіка, будь-яка побутова фортеця береться без втрат.
Тиждень почався з нових випробувань для шлунка Богдана. Його запаси швидкорозчинної вермішелі закінчилися в понеділок. Пити чай без цукру набридло до середи.
Він спробував тягати їжу в колег на роботі, але після того, як у нього зажадали скинутися на спільну каву, різко перестав заходити на офісну кухню. У четвер Лена застала дивовижну картину. Богдан стояв на кухні й із похмурим виглядом жував шматок сирої капусти, який відшукав на самому дні ящика для овочів.
— Я вирішив стати веганом, — заявив він, хрумкаючи капустою, як велетенська, невдоволена життям гусінь. — М’ясо зашлаковує організм.
— Чудове рішення, — схвалила Лена, знімаючи легку куртку. — Кажуть, подорожник теж дуже корисний, особливо якщо зібрати його рано-вранці вздовж траси. Безплатно й поживно.
Богдан блиснув очима, виплюнув жорсткий качан у мийку й пішов до кімнати, голосно сопучи.
Його витримка танула, як сніг під паяльною лампою. Шолом віртуальної реальності лежав у кутку. На порожній шлунок грати не хотілося.
Богдана нудило від голоду просто в стартовій локації. Настав той самий п’ятничний вечір, який увійшов в історію їхньої сім’ї як великий перелом. Лена повернулася додому з роботи.
Вона повечеряла стейком у ресторані, від чого настрій у неї піднявся. У руках не було пакетів із продуктами, лише на плечі висіла сумочка.
Богдан уже був удома. Він нервово міряв кроками коридор. У його очах з’явився голодний блиск.
— Ти нічого не купила? — Його голос зірвався на хрип, коли він побачив порожні руки дружини.
— Привіт, любий. Ні, не купила. Я вже поїла, ти ж знаєш.
Лена зняла туфлі й пішла до ванної мити руки. Богдан пішов за нею, наче прив’язаний.
— Лен, ну це вже не смішно. Я п’ять днів нормально не їв. У мене шлунок зводить, у мене слабкість. Я чоловік, мені потрібне м’ясо.
Вона витерла руки рушником, повернулася до нього й мило всміхнулася.
— То в чому проблема? Спустися на перший поверх, там чудовий гастроном. Купи курку, картоплю, сир, приготуй. Я навіть не прошу в тебе ані шматочка, чесне слово. Уся кухонна техніка у твоєму розпорядженні.
Богдан побагровів. Його щоки надулися. Він замахав руками, як млин, що втратив керування.
— Я свої гроші на ковбасу переводити не буду. Годувати сім’ю — твоя турбота. Ти жінка, ти зобов’язана вести господарство. Я на свою відпустку збираю.
Лена прихилилася плечем до дверного одвірка.
— Як я вже сказала, безплатна їдальня зачинена, Богдане. Якщо ти вважаєш купівлю продуктів додому марною тратою, то харчуйся святим духом. Або їж свій шолом віртуальної реальності.
Ці слова стали іскрою в пороховій бочці його его…
