— Ні.
— Тоді веземо її далі, — кинув він охоронцям.
У цю мить зовні завили сирени.
Охоронці сіпнулися до виходу, але двері складу вже розчахнулися. Усередину вдерлися поліцейські.
— Руки вгору! Не рухатися!
Кирило спробував відступити, але його швидко скрутили й надягли наручники. Охоронців затримали слідом. За хвилину увійшов Кравцов. Він підійшов до Софії й допоміг їй підвестися.
— Тримайтеся. Швидка вже їде.
— Як ви знайшли?
— Відстежували Лазарєва. Коли він зірвався з місця, стало зрозуміло, що він іде ва-банк.
Кирила вивели до машини. Він кинув на Софію погляд, сповнений ненависті. Але вперше в цій ненависті було безсилля.
У лікарні лікарі обробили Софії ушкодження. Кравцов сидів поруч, поки вона тримала біля обличчя холодний пакет.
— Тепер він надовго не вийде, — сказав він. — Викрадення, погрози, спроба змусити вас відмовитися від спадщини. І головне — зізнання, яке пролунало сьогодні.
— Я стримала обіцянку, — тихо сказала Софія.
Наступного дня Яровий допитав Кирила. Той сидів навпроти неголений, сірий, із погаслими очима.
— Кириле Петровичу, вас обвинувачують в умисному вбивстві Марини Аркадіївни Аверіної шляхом тривалого отруєння. Також у викраденні Софії Денисівни Мельникової та погрозах з метою примусити її відмовитися від спадщини. Вину визнаєте?
— Ні.
— У нас є експертиза, що підтверджує отруєння. Є записи, де ви купуєте препарат без рецепта. Є свідчення фармацевтки. Є відео з клініки, де ви приносите дружині напої, після яких її стан погіршувався. Є показання свідків. І є запис вашої розмови із Софією, де ви прямо говорите, що вбили Марину.
Кирило стиснув губи.
Яровий увімкнув запис. Голос Кирила, злий і самовдоволений, заповнив кабінет. Коли запис закінчився, слідчий вимкнув пристрій.
— Це ваш голос?
Кирило мовчав.
— Ваші люди вже дали свідчення. Вони підтверджують, що діяли за вашим розпорядженням. Ви самі загнали себе в кут.
Кирило підвів голову.
— Я хочу адвоката.
— Ваше право. Допит закінчено.
Суд обрав для Кирила тримання під вартою до процесу. Тиснути на Софію він більше не міг. Утекти — теж.
Гордієв тим часом готував документи щодо цивільного спору. Кирило й далі намагався оскаржити заповіт, але тепер його позиція виглядала майже безнадійною. Заповіт був оформлений бездоганно, дієздатність Марини підтверджена, процедуру записано, свідки готові говорити. А людина, яка вимагала спадщину, перебувала під обвинуваченням у вбивстві спадкодавиці.
Софія жила в квартирі, яку для неї зняв Гордієв. Безпечне місце, охорона, постійний зв’язок. Вона дивилася у вікно на сіре небо й намагалася звикнути до думки, що її життя вже не повернеться до колишнього.
Місяць тому вона була санітаркою, рахувала кожну монету, жила в тісній кімнаті. Тепер вона стала спадкоємицею величезного статку й головною свідкинею у справі про вбивство.
Вона не відчувала радості. Гроші здавалися не подарунком, а важким тягарем. Це була ціна життя Марини Аверіної. А така ціна зобов’язує.
Зателефонував Гордієв.
— Софіє Денисівно, як ви почуваєтеся?
— Краще. Синці майже зійшли.
— Добре. Лазарєв під вартою. Слідство завершує збір доказів. Цивільний процес щодо заповіту теж іде на нашу користь.
— А якщо я не хочу всього цього? — раптом запитала вона.
— Чого саме?
