— Клінік, будинків, рахунків. Я не знаю, як із цим жити. Мені страшно.
Гордієв зітхнув.
— Марина Аркадіївна вибрала вас не випадково. Можливо, вона побачила у вас чесність. Можливо, просто зрозуміла, що ви не станете грати в брудні ігри. Вона дала вам шанс. Не відмовляйтеся від нього тільки тому, що він величезний. Головне — доведіть справу до кінця. Ви їй обіцяли.
— Я пам’ятаю.
— Тоді тримайтеся. Залишилося небагато.
Після розмови Софія довго дивилася на фотографію Марини, яку їй передав адвокат. На знімку жінка була молодшою, з упевненою усмішкою й уважними очима. Софія тихо сказала:
— Я доведу. Обіцяю.
У камері попереднього ув’язнення Кирило лежав на вузьких нарах і дивився в стелю. Усе завалилося за кілька тижнів. Три роки розрахунків, терпіння й удавання розсипалися через одну фразу, сказану біля лікарняного ліжка. Він був упевнений, що Марина нічого не чує. А вона чула. Зрозуміла. І завдала удару точніше, ніж він міг уявити.
Він згадував її бліде обличчя, заплющені очі, нерухому руку. Згадував, як нахилявся до неї й шепотів про свою перемогу. Тоді йому здавалося, що він уже виграв.
Тепер він розумів: у ту мить він програв остаточно.
У камері було тісно, пахло сирістю й металом. Десь капала вода. Сусід хропів. Життя тривало для всіх, крім нього. Попереду були допити, суд, вирок. Довгі роки за ґратами. Він не знав, чи доживе до свободи, і вперше ця думка не здавалася перебільшенням.
Марина залишила йому життя, але забрала все, заради чого він її ламав. І це виявилося страшнішим.
Минуло пів року.
Весна прийшла м’яко й несподівано. Місто посвітлішало, дерева вкрилися свіжою зеленню, повітря стало іншим. Софія стояла біля вікна своєї нової квартири й дивилася вниз, на жваву вулицю. Квартира була простора, світла, з високими стелями. Її квартира. Куплена на гроші, які залишила Марина.
За ці місяці завершилося слідство. Справу Кирила передали до суду. Цивільний спір щодо заповіту закінчився раніше: суд визнав волю Марини Аверіної законною, а вимоги Кирила — необґрунтованими. Софія офіційно вступила у спадщину: дім, клініки, комерційні приміщення, рахунки, вкладення. Масштаб цього статку все ще здавався їй нереальним.
Зателефонував Гордієв.
— Софіє Денисівно, завтра оголошення вироку. Ви будете?
— Так. Обов’язково.
— Тоді зустрінемося біля суду вранці.
Наступного дня Софія приїхала заздалегідь. Гордієв чекав біля входу разом з Іриною. Вони пройшли всередину, піднялися до зали. Людей було багато: журналісти, адвокати, випадкові слухачі, родичі учасників інших справ.
Кирило сидів за огорожею для підсудних. Він сильно схуд, обличчя осунулося, погляд став важким. Поруч перебувала Валерія. Її обвинувачували не у вбивстві, але в участі в тиску на Софію. Вона дивилася в підлогу й намагалася ні з ким не зустрічатися очима.
Суддя увійшла, і зал підвівся….
