Вирок зачитували довго. Суд установив, що Кирило Лазарєв, бажаючи заволодіти майном дружини, протягом кількох місяців додавав їй токсичний препарат у напої та ліки. Ці дії призвели до тяжкого ураження організму й смерті Марини Аверіної.
Суддя перелічувала докази: експертиза, записи з камер, показання фармацевтки, медичні документи, щоденник Марини, показання Софії, аудіозапис зізнання Кирила під час викрадення. Окремо йшлося про те, що після оголошення заповіту він намагався змусити Софію відмовитися від спадщини, а потім організував її викрадення.
Кирило сидів нерухомо, тільки пальці стискалися на металевій перекладині.
— Суд вважає вину підсудного доведеною, — промовила суддя. — Каяття не встановлено. Злочини вчинено з корисливих мотивів, щодо близької людини, з тривалою підготовкою та особливою жорстокістю наміру.
Софія стиснула руки на колінах. Гордієв тихо поклав долоню їй на плече.
— Кирила Петровича Лазарєва визнати винним і призначити покарання у вигляді позбавлення волі строком на двадцять два роки.
Кирило різко сіпнувся й схопився за огорожу.
Валерія схлипнула.
Суддя перейшла до її справи. Валерію визнали винною у сприянні тиску на спадкоємицю та участі в злочинному плані після смерті Марини. Їй призначили сім років позбавлення волі.
Коли конвой виводив підсудних, Кирило обернувся. Його погляд зустрівся з поглядом Софії. У ньому була ненависть, але поверх неї лежало інше — остаточне розуміння, що все програно.
Софія дивилася спокійно. Вона не раділа. Не тріумфувала. Вона просто виконала обіцянку.
Надворі світило сонце. Після задушливої зали повітря здавалося особливо чистим.
— Усе, — сказав Гордієв. — Це кінець.
— Дякую вам, — відповіла Софія. — Вам, Ірині, Денису, Миколі Андрійовичу. Без вас я б не впоралася.
— Ми робили свою роботу. А ви не відступили. Це головне.
Після вступу у спадщину Софія стала власницею дому Марини Аверіної, кількох клінік, комерційних об’єктів і великих рахунків. Загальний капітал оцінювався майже в чотири сотні мільйонів. Ця цифра лякала її сильніше, ніж тішила.
Вона найняла професійних керівників, частину нерухомості продала, частину залишила. Кілька об’єктів здалися їй зайвими — надто багато відповідальності, надто багато чужих людей, надто багато минулого. Дім Марини вона залишила. Одну клініку теж: вона працювала стабільно, чесно, і Софія вирішила, що руйнувати її не можна…
