Кирило назвав суму. Охоронець видихнув.
— Коли?
— Сьогодні ввечері. Я поїду сам. Візьми ще одного надійного.
Кирило зібрав документи, гроші, запасний телефон, кинув кілька речей у сумку. Хатній робітниці залишив записку, ніби поїхав на пару днів прийти до тями. Потім сів у машину й поїхав на зустріч.
Софія того вечора закінчила роботу пізно. Надворі було сиро й темно, вітер гнав асфальтом мокре листя. Вона вийшла з лабораторії, застебнула куртку й попрямувала до зупинки.
Зателефонувала Ірина.
— Софіє, де ви?
— Іду додому.
— Кравцов сьогодні не зможе вас зустріти. Будь ласка, будьте уважні. Якщо помітите щось дивне, одразу телефонуйте.
— Добре.
Софія прибрала телефон і прискорила крок. Вулиця була майже порожня. Ліхтарі світили тьмяно. Позаду почувся двигун. Темна машина повільно поїхала поруч. Скло опустилося.
На задньому сидінні сидів Кирило.
— Софіє Денисівно, сідайте. Поговоримо.
— Ні.
Машина зупинилася. Дверцята розчинилися. Двоє чоловіків вийшли одночасно. Один схопив її за руку, другий не дав закричати. Софія намагалася вирватися, але сил не вистачило. Її вштовхнули в салон, затиснули між чоловіками, і машина різко зірвалася з місця.
Кирило повернувся до неї.
— Даремно ти впираєшся. Все могло бути спокійно.
Вона мовчала, намагаючись дихати рівніше.
Машина виїхала за місто, звернула на порожню дорогу й зупинилася біля покинутого складу. Усередині було холодно, темно й пахло сирістю. Кирило ввімкнув ліхтарик на телефоні.
— Слухай уважно. У тебе два виходи. Перший: підписуєш відмову просто зараз. Я відвезу тебе назад і дам гроші. Другий: ти зникаєш, а всі гадатимуть, куди.
— Мене шукатимуть.
— Нехай шукають.
Він вийняв папери.
— Підпишеш?
— Ні.
Кирило кивнув одному з чоловіків. Той грубо вдарив Софію, і вона впала на бетон. Біль спалахнув різко, але вона підвела голову.
— Ви вбивця, — вимовила вона. — Вас посадять.
Кирило нахилився до неї. У його обличчі вже не лишилося ні краси, ні чарівності — тільки злість.
— Я вбив Марину. Розумієш? Повільно. Терпляче. Додавав препарат у чай і дивився, як вона слабне. І з тобою я не церемонитимуся.
Софія дивилася йому в очі й мовчала.
Він випростався.
— Востаннє. Підписуєш?
