Минуло кілька років. Між подружжям так і не потеплішало. Вони жили поруч, як сусіди, які давно звикли ділити одну квартиру й одну тишу. Усе ніжне, що колись їх пов’язувало, ніби вивітрилося. Мирослава віддавала всю любов Соломії, і дівчинка відповідала їй тією безумовною дитячою прив’язаністю, заради якої можна було витримати багато.
Галина Степанівна теж обожнювала онучку. Вона часто приходила, приносила іграшки, вибирала гарні сукенки, розчулювалася з кожного нового слова. Соломія росла жвавою, лагідною й кмітливою. У три роки Мирослава відвела її до балетної школи. Дівчинці сподобалося відразу: вона старанно повторювала рухи, тягнула носочки, раділа музиці. Педагоги казали, що в неї хороші дані й рідкісна для такого віку старанність.
Наближалися зимові свята. Соломія давно мріяла про одну ляльку, і Мирослава вирішила купити її заздалегідь. Павло, як завжди, затримувався на роботі, тому вона попросила Галину Степанівну посидіти з дівчинкою.
У торговельному центрі Мирослава вперше за довгий час ішла сама, нікуди не поспішаючи. Вона заходила до відділів, розглядала вітрини, ловила себе на дивному відчутті свободи. Біля магазину хутряних виробів її увагу привернула пара. Чоловік сміявся, обійнявши струнку білявку. Жінка кокетливо підвела обличчя, щось сказала, і він нахилився до неї майже по-хлоп’ячому ніжно.
Мирослава завмерла.
Цим чоловіком був Павло.
Вона різко відступила до найближчого відділу й сховалася за манекенами. Серце билося так сильно, що їй здавалося, його чують продавці. Вона боялася, що чоловік озирнеться, побачить її, і тоді все завалиться просто тут, серед яскравого світла й чужих покупок.
Павло з білявкою зайшли до магазину. Мирослава стояла, не відчуваючи ніг. Коли вони вийшли, у його руці був великий пакет. Судячи з усього, покупка виявилася дорогою. Для коханки в нього знайшлися гроші — і на ніжність, і на подарунок, і на усмішки.
Мирослава дочекалася, поки вони зникнуть, викликала таксі й майже бігцем вийшла на вулицю. У машині вона дивилася в одну точку. Думки не складалися, тільки всередині знову й знову поставала одна картина: його рука на чужій талії.
Галина Степанівна відразу помітила, що з невісткою щось сталося. Але розпитувати не стала. Вона спокійно зібралася, попрощалася з онучкою й пішла. Лише коли двері зачинилися, Мирослава опустилася на диван і розридалася.
Як він міг? Як тепер дивитися в очі дітям? Що сказати Остапові, Назарові, маленькій Соломії? І чому він досі жив удома, якщо давно знайшов іншу?
Коли сльози вичерпалися, прийшла холодна, важка думка: треба зрозуміти, що робити. Жити поруч із зрадником і вдавати, ніби нічого не сталося, Мирослава не хотіла. Але кидатися в скандал теж було зарано. Вона вирішила мовчати й спостерігати, доки не зрозуміє, чого домагається Павло.
Тієї ночі він повернувся пізно, навіть вечеряти не став, одразу ліг спати. Мирослава була майже вдячна за це: бачити його обличчя їй не хотілося. Вона лежала без сну до світанку, перебираючи минуле й намагаючись зрозуміти, в який момент їхня сім’я стала порожньою оболонкою.
Уранці Павла вже не було. Поруч тихо сопіла Соломія. Дівчинка, прокинувшись раніше, побачила сплячу маму й лягла поруч, намагаючись не розбудити. Мирослава дивилася на її вії й знову відчувала, як підступають сльози.
Їх розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла Галина Степанівна з тією самою лялькою…
