Наступні три тижні Галина Петрівна мовчала. Не телефонувала, не писала, не відчиняла дверей родичам, а на повідомлення Романа відповідала або коротким «зайнята», або взагалі нічим. Олеся надіслала братові одну фразу: «Я не розумію, як тепер жити з цією інформацією». Роман прочитав і залишив без відповіді.
Надія Семенівна тим часом допомогла оформити архівні запити. Старий пологовий будинок давно закрили, документи зберігалися абияк, частина карток могла зникнути під час переїздів. З’ясування правди обіцяло бути довгим і, можливо, безплідним. Десь, імовірно, жив дорослий чоловік, біологічний син Галини Петрівни й Мирона. Він носив інше прізвище, любив або не любив інших батьків, збирався за іншим столом, чув інші родинні байки й не підозрював, що в чужій квартирі його колись чекали як спадкоємця прізвища Гнатюк.
Перстень Оксана поклала в коробку й прибрала на верхню полицю шафи. Викинути його було б нерозумно, носити — неможливо. Нехай лежить як річ, що втратила владу.
Через три тижні Роман поїхав до матері сам. Повернувся швидко, але довго не піднімався до квартири. Оксана бачила з вікна, як він сидить у машині, нерухомий, із сигаретою між пальцями, хоча курив він тепер рідко.
Коли він увійшов, на плечах у нього ніби висіла невидима вага.
— Глухо, — сказав він, знімаючи куртку. — Вона стоїть на своєму. Каже, реактиви криві, лабораторія куплена, документи липові. Обіцяє провести власне розслідування.
— Цього варто було чекати, — тихо сказала Оксана.
— Я сказав, що люблю її. Що Соломія її онука в усьому, крім біології. Але ще сказав: доки вона по-людськи не перепросить тебе за весь цей цирк, до нашого дому вона не ввійде.
Оксана кивнула. Вона не чекала швидкого каяття. Є люди, які й далі тримають оборону навіть тоді, коли фортеця давно порожня, ворота вибиті, а прапор висить на одній нитці…
