Галина Петрівна повільно опустилася на стілець, ніби в неї разом відняли силу. Кілька секунд вона дивилася на стіл, потім її пальці почали смикати край скатертини.
— Його мати, — глухо сказала вона. — Моя свекруха. Вона ж на весіллі при всіх сказала мені, що я ніхто. Що прийшла невідомо звідки й маю дякувати їм за прізвище щодня. І я дякувала. Доводила. Дім тримала, рідню терпіла, традиції вчила, цей клятий перстень берегла як святиню. Я стала більшою Гнатюк, ніж усі ви разом. А тепер ви кажете, що мій син…
Вона не змогла договорити.
Роман опустився перед нею навпочіпки, щоб дивитися не згори вниз, а просто в очі.
— Мамо, аналіз не скасовує того, що ти робила. Ти лікувала мене, ростила, сварила, захищала, чекала. Цього не закреслить жодна таблиця маркерів.
На мить обличчя Галини Петрівни здригнулося. В очах майнуло щось живе — біль, ніжність, страх. Але потім вона ніби сама зачинила перед цим двері. Спина знову випросталася. Щелепа стиснулася.
Вона зняла з пальця перстень і кинула його на стіл. Камінь ударився об поліровану поверхню сухо й різко.
— Це все через тебе, — сказала вона, дивлячись на Оксану.
Потім вийшла. Не подивилася на Романа, не затрималася біля Олесі, пройшла повз Раїсу з погаслим телефоном і повз Ярину, яка все так само дивилася в підлогу.
Після її відходу зал розпався на окремі незручні рухи. Олеся мовчки підхопила сумку й потягла за собою Павла. Раїса сховала телефон так розчаровано, ніби сенсація в останню мить відмовилася бути зручною для переказу. Ярина підійшла до Оксани, обережно торкнулася її ліктя.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Мені справді шкода.
Надія Семенівна залишила документи на столі й коротко стиснула Оксані плече. Перстень лежав між аркушами й порожніми склянками, важкий, блискучий, нікому тієї миті не потрібний. Оксана й Роман навіть не потягнулися до нього…
