Генетикиня розкрила конверт і розклала аркуші на столі.
— Перший висновок. Встановлення батьківства. Збіг генетичних маркерів між Романом Мироновичем і Соломією Романівною відповідає біологічному батьківству. Імовірність — понад дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка. Інакше кажучи, Роман є батьком дитини.
Раїса повільно опустила телефон, наче рука раптом стала надто важкою. Олеся розтулила рота й не відразу стулила. Біля дверей хтось шумно видихнув.
Галина Петрівна зблідла, але втрималася на ногах.
— А кров? — спитала вона пересохлим голосом. — Ви ж робили розширену перевірку.
— Так, — сказала Надія Семенівна. — Другий висновок стосується спорідненості по лінії бабусі. Імовірність генетичного зв’язку між Галиною Петрівною та дитиною становить менше однієї сотої відсотка. Спорідненість виключено. Порівняльний аналіз з Олесею Миронівною підтверджує цей висновок.
Тиша стала такою глибокою, що чути було, як десь у коридорі зачинилися двері.
Оксана підвелася.
— Роман — батько. Я — мати. Жодних сторонніх чоловіків у цій історії немає. Але математика вперта. Якщо Роман батько Соломії, а ви не є їй біологічною бабусею, залишається один висновок. Ви не біологічна мати Романа.
Вона зробила паузу, щоб слова не промайнули повз, а впали саме туди, куди мали.
— Ви мали рацію, Галино Петрівно. Соломія справді не ваша по крові. Але Роман — теж. Старий пологовий будинок, нічна зміна, кілька породіль одночасно, ручні бірки. Схоже на помилку ідентифікації. Запити до архіву вже надіслано.
Галина Петрівна різко схопилася, стілець від’їхав назад із неприємним скрипом.
— Брехня. Підтасовка. Ви все влаштували. Ти і твоя знайома лабораторія.
— Лабораторія незалежна, — спокійно відповіла Надія Семенівна. — Ви особисто були присутні під час забору матеріалу. Пробірки маркувалися й опечатувалися при вас. Ланцюг передання зафіксований документально. Підстав оскаржувати процедуру немає.
— Романе! — Галина Петрівна повернулася до сина, і в її голосі вперше прозвучав не метал, а страх. — Я ж тебе носила. Я пам’ятаю ту ніч. Кожну хвилину пам’ятаю.
Роман підійшов ближче.
— Мамо, я знаю. Ти мене виростила. Ти була моєю матір’ю сорок років і залишишся нею. Але ці папери теж існують. Я не можу зробити вигляд, що їх немає…
