Чиясь рука обережно торкнулася його плеча. Марко обернувся. Перед ним стояв Роман. За кілька днів батько Соломії ніби постарів: плечі опустилися, обличчя осунулося, в очах стояла провина, яку він не вмів висловити.
— Марку, — сказав він дуже тихо. — Пробач. За все.
Відповісти Марко не встиг. Роман уже відступив у натовп, ніби злякався власної спроби визнати провину.
«Він теж не вільний», — подумав Марко. Тільки його несвобода була не в голоді, а в страху перед людиною, поруч із якою він жив.
Майже відразу до Марка підійшов літній чоловік із ціпком. Він зупинився за кілька кроків, уважно вдивився в його обличчя — і раптом зблід. Погляд ковзнув до шиї, туди, де під коміром виднівся невеликий родимий знак.
— Цього не може бути, — прошепотів незнайомець.
Марко напружився.
— Ви щось сказали?
Чоловік підійшов ближче й озирнувся, перевіряючи, чи ніхто не слухає.
— Мені треба поговорити з вами. Негайно. Але не тут.
— Чому?
— За церквою. За кілька хвилин. Це стосується вас більше, ніж ви можете уявити.
Він пішов так швидко, як дозволяв ціпок. Марко лишився стояти із серцем, яке раптом забилося надто часто. Брошка Лариси, дивна пісня з пам’яті, переляканий погляд старого — все це склалося в тривожний візерунок, але малюнок усе ще лишався прихованим.
Він подивився на свої руки й помітив, що пальці тремтять. Смішно: за роки на вулиці він звик до загроз, холоду й голоду, але кілька тихих слів незнайомця вибили з нього ґрунт сильніше за будь-який удар. Уперше страх був пов’язаний не з майбутньою ніччю, а з минулим, яке раптом виявилося живим.
Коли за короткий час Марко повернувся до церкви, обличчя його було майже безкровним. Розмова за будівлею не просто стривожила його — вона ніби розірвала тонку плівку, за якою роками ховалася порожнеча. Він зайняв місце біля вівтаря й змусив себе дивитися на вхід. Йому треба було втриматися. Не виказати себе завчасно. Не залишити Соломію саму в пастці, яку для неї приготували.
Священнослужитель нахилився до нього.
— Вам недобре?
Марко стиснув щелепи.
— Продовжуйте. Все гаразд.
Музика піднялася під склепіння, і двері розчинилися. Соломія з’явилася в білій сукні. Вона була прекрасна, але її очі видавали страх і зібраність. Кожен крок давався їй так, ніби вона йшла по тонкій кризі. Марко дивився на неї й думав: якби вона знала те, що тепер знає він, ця церква вже не змогла б лишатися колишньою…
