Коли Соломія дійшла до вівтаря, вони зустрілися поглядами. Між ними не було слів, але в цій паузі виявилося більше правди, ніж у всьому блиску церемонії. Обоє розуміли: їх поставили на сцену чужої жорстокості, і тепер увесь зал чекає, хто першим здригнеться.
Церемонія почалася. Голос священнослужителя звучав рівно, але Марко майже не розрізняв слів. У голові відлунювали фрази старого: зникла дитина, загиблий батько, брехня, спадок, родимий знак. І знову — золота брошка, троянда з лозою, єдина річ, яку пам’ять чомусь утримала.
Він боявся не самої правди, а того, що вона пролунає невчасно й ранить Соломію ще сильніше. Її вже виставили перед усіма як винуватицю власного приниження. Марко не хотів перетворювати її біль на ще один спектакль, навіть якщо цей спектакль міг знищити Ларису.
Соломія стояла поруч і так міцно стискала букет, що пальці побіліли. Марко ледь повернув долоню, ніби хотів дати їй опору хоча б цим майже непомітним рухом. Вона помітила й випросталася.
Нарешті настала та сама пауза.
— Якщо комусь відома причина, через яку цей союз не повинен відбутися, нехай скаже зараз, — промовив священнослужитель.
Тиша стала густою. Марко відчув, як правда піднімається до горла, але перш ніж він устиг вдихнути, у першому ряду різко підвелася Лариса.
— Мені є що сказати.
Церквою прокотився шепіт. Марко похолов. Вона знала? Здогадалася? Чи просто вирішила завдати останнього удару?
Лариса вийшла в прохід. Підбори стукали по каменю чітко й владно. На її обличчі сяяла усмішка господині становища.
— Дорогі гості, — почала вона солодким голосом, — гадаю, вам варто розуміти, свідками чого ви сьогодні стали.
Соломія зблідла. Марко зробив крок ближче.
— Ця дівчина, — Лариса вказала на падчерку, — надто довго зневажала правила нашого кола. Вона шукала дружби серед тих, хто живе на дні, роздавала гроші, втручалася туди, куди не слід. Сьогодні перед вами результат її безрозсудної жалості.
— Ларисо, — тихо сказала Соломія. — Зупинися.
— Ні, дорога. Ти хотіла правди про свої вчинки. Отримуй її при всіх.
Лариса повернулася до гостей, немов акторка до залу.
Вона насолоджувалася цією хвилиною. Соломія бачила це з того, як мачуха ледь зволікала перед кожною фразою, даючи людям час переглянутися, відчути незручність, приготуватися до чергової порції чужого сорому. Вся церква перетворювалася на зал суду, де вирок уже був написаний заздалегідь.
— Подивіться на нареченого. Ще недавно він ночував на вулиці, голодував, ходив у лахмітті. І ось наречена з поважного дому приймає його як чоловіка. Так буває, коли людина забуває своє місце.
Зал зашумів. Хтось ахнув, хтось нахилився до сусіда, хтось дивився на Соломію з жадібною цікавістю. Дівчина стояла рівно, але в очах блищали сльози.
Роман підвівся.
— Досить! — голос зірвався. — Ларисо, це моя донька!
— Саме так, — холодно відповіла вона. — І ти надто довго дозволяв їй ганьбити себе.
Соломія ступила вперед, але Марко виявився швидшим. Він став між нею й мачухою. Обличчя його змінилося: розгубленість зникла, в очах лишився тільки напружений, страшний спокій.
— Досить, — сказав він. Голос був негучним, але кожен почув. — Досить вашої брехні, Ларисо.
Вона різко повернулася до нього.
— Забув, хто дав тобі шанс стояти тут?
— Ні. Я якраз згадав, хто колись забрав у мене все.
Тиша обірвалася, ніби хтось невидимий стиснув горло кожному в залі. Марко зробив крок уперед.
— Ви думали, минуле можна закопати й більше не чути його голосу. Але воно повертається. Іноді — в найнезручнішому для вас місці…
