У день весілля до старої церкви один за одним під’їжджали блискучі автомобілі. Гості виходили повільно, ніби кожен рух мав підтвердити їхню значущість. Шовк, темні костюми, дорогі прикраси, стримані усмішки — все говорило про урочистість. Тільки повітря було надто напруженим для справжнього свята.
Він прийшов раніше, ніж було потрібно, бо не знав, куди подіти себе в домі, повному чужих розпоряджень. Біля церковних дверей було хоча б легше дихати. Але з кожним новим автомобілем повітря ставало важчим, а власний костюм — тіснішим.
Марко стояв біля входу в костюмі, який усе ще здавався йому чужим. Він поправляв краватку, хоч та й так лежала рівно, і відчував на собі погляди. Цікаві, холодні, іноді відверто бридливі. До нього долітали уривки шепоту: «з вулиці», «яка ганьба», «бідна Соломія», «Лариса зовсім збожеволіла».
Кожне слово ніби повертало його на тротуар, тільки тепер замість перехожих довкола були люди в дорогих тканинах.
Він намагався триматися рівно, але відчував, як костюм перетворюється на доказ чужого глузування. Для цих людей він не став людиною, бо його поголили й одягли. Він просто став зручнішим для розглядання.
Літня пара зупинилася неподалік.
— Ти чув? — прошепотіла жінка так голосно, що Марко не міг не почути. — Лариса сама сказала: він іще недавно ночував де доведеться.
Чоловік поруч із нею мигцем зміряв Марка поглядом.
— Для їхньої родини це надовго стане плямою. Навіть якщо це покарання, надто вже показове.
Марко відчув, як усередині піднімається глухий сором, а слідом за ним — злість. Тепер він зрозумів: його минуле не випадково стало відомим гостям. Лариса заздалегідь рознесла цю історію, перетворивши його на живу вивіску Соломіїної «ганьби». Вона хотіла, щоб наречена йшла до вівтаря під шепіт, щоб кожен погляд бив по ній сильніше за слова.
Біля входу Лариса зустрічала гостей із бездоганною усмішкою. Іноді вона косилася в бік Марка, і в цьому мовчазному спостереженні було стільки торжества, що він стиснув кулаки до болю в долонях…
