Через деякий час у двері його квартири подзвонили. Тарас повільно підійшов, глянув у вічко й побачив незнайомих чоловіка та жінку. Спершу вирішив, що це сусіди. Відчинив.
— Здрастуй, синочку, — сказала жінка й одразу піднесла долоню до обличчя, ніби стримувала сльози.
У Тараса перехопило подих. Він зрозумів одразу. Перед ним стояли ті, на кого він у дитинстві чекав до болю, до злості, до цілковитого спустошення. Чоловік кашлянув і спитав:
— До хати запросиш?
Обидва мали пошарпаний вигляд: вицвілий одяг, втомлені обличчя, запах недавньої випивки.
— Не думаю, що нам варто розмовляти в мене вдома, — тихо сказав Тарас.
— Ось як, — ображено протягнула жінка. — Батьки, значить, синові вже ні до чого?
— Так само, як колись син виявився ні до чого батькам, — сухо відповів він.
Жінка схлипнула й заговорила поспіхом, ніби давно завчила виправдання:
— Ти не знаєш, як нам тоді було тяжко. Ми самі не могли звести кінці з кінцями. Лікар сказав, що ти будеш інвалідом, що з тобою буде дуже важко. Я ж не знала, що ти зможеш ходити сам, що виб’єшся в люди.
— Ми не від доброго життя так вчинили, — додав чоловік. — Зрозумій, тоді залишити тебе ми просто не могли. Але зараз ми прийшли. Не тримай зла.
Тарас дивився на них і відчував, як усередині підіймається не жаль, а холодна зневага.
— Краще б ви не приходили, — сказав він. — Не знаю, де ви знайшли мою адресу, але я вас не чекав. Треба було згадувати про мене раніше…
