Він уже хотів зачинити двері, коли чоловік різко подався вперед.
— Зачекай. Раз уже розмова почалася… У нас боргів багато. Твоя мати працює без перепочинку, мене скоротили, нормального місця поки що немає. Допоможи грошима. Ти ж тепер забезпечений, тобі не важко.
Тарас навіть не відразу знайшовся, що відповісти. Він міг би допомогти чужій людині, дитячому будинку, хворій дитині. Але цим людям, які прийшли не з каяттям, а майже з вимогою, допомагати не хотілося.
— Може, вам іще житло нове купити? І машину заодно? — спитав він із гіркою усмішкою.
— Ми тобі життя дали! — зірвалася жінка.
— А я вас про це не просив, — різко відповів Тарас.
Розмова закінчилася грюком дверей. Вони ще дзвонили, стукали, щось говорили за стіною, але він пішов до кімнати, надягнув навушники й увімкнув музику так голосно, щоб не чути ні їхніх голосів, ні власних думок. У дитинстві він уявляв цю зустріч інакше: батьки прийдуть, проситимуть пробачення, скажуть, що шкодували щодня. Тоді, можливо, він знайшов би в собі сили пробачити. Але вони принесли із собою тільки нужду й упевненість, що він зобов’язаний розплатитися за сам факт свого народження.
Поступово його заспокоїла розмова із Соломією. Вона була поруч іще з часів дитячого будинку, підтримувала його ідеї, вірила в нього й ніколи не дивилася зі співчуттям. Заради неї і заради вчителя, який став справжнім батьком, Тарас був готовий підніматися далі.
Того вечора він особливо ясно зрозумів: сім’я в нього вже є. Не та, що пов’язана кров’ю й відмовою, а справжня — з довірою, підтримкою й теплом…
