У дитячому будинку хлопчика назвали Тарасом. Він ріс світлою дитиною: усміхненою, допитливою, уважною до всього навколо. Навчався швидко, ставив запитання одне за одним, ніби боявся проґавити хоч крихту знання. Проблеми зі спиною нікуди не зникли. Ходив він важко, нерівно, часом із болем, але все ж пересувався сам, і це здавалося йому важливою перемогою.
Довгий час Тарас вірив, що одного дня двері відчиняться і на порозі з’являться мама з татом. Вони обіймуть його, назвуть сином і заберуть додому. Він не знав, якою буває материнська турбота, але мріяв про неї так відчайдушно, що годинами дивився у вікно.
До шістнадцяти років надія втомилася жити в ньому. Тарас більше не виглядав батьків і одного разу зізнався собі: ніхто не прийде. Сім’ї, яку він вигадував у дитинстві, не буде. Було гірко, але поруч виникла інша думка: якщо ніхто не прокладе йому дороги, доведеться робити це самому.
Інформатика спершу була просто улюбленим предметом, а потім стала справжнім порятунком. Учитель помітив, як швидко Тарас розбирається в задачах, і часто залишався з ним після уроків. Вони разом писали прості програми, розбирали помилки, сперечалися над розв’язаннями. Ці заняття були не просто навчанням: поруч уперше опинився дорослий, якому було важливо, що з ним буде.
У вісімнадцять років Тарас написав програму й отримав перший справжній гонорар. Учитель іноді забирав його до себе на вихідні, і вони годинами створювали нові проєкти. Грошей ставало більше, упевненості теж.
— А що, як замахнутися на щось серйозне? — якось сказав учитель. — Не на чергову дрібницю, а на програму, яка справді буде потрібна людям.
Так почалася робота над антивірусом. Вони працювали наполегливо, майже без вихідних, і за пів року проєкт почав приносити добрі прибутки. Ближче до дев’ятнадцяти, вийшовши з дитячого будинку, Тарас зумів купити собі невелику студію. Для когось це було скромне житло, а для нього — доказ того, що він вистояв.
У двадцять років його вперше запросили на телебачення. В інтерв’ю Тарас розповідав про роботу, про те, як будував себе майже з нуля, і побіжно згадав, що батьки колись відмовилися від нього…
