І тому, що вона з 11 років була певна: обирати їй не доводиться. Весілля не було.
Рішення ухвалила вона, я не втручався. Я своє сказав один раз і більше не повторив жодного слова. І це було тяжче, ніж сказати.
Вона думала 11 днів. Ці 11 днів, поки вона вирішувала, були найтяжчими в моєму житті після 2009-го. Я не дзвонив їй жодного разу.
Це була умова, яку я поставив собі в ту суботу, коли все розповів. Я вирішив: кажу один раз і більше не лізу. І витримав власну умову.
І це було фізично важко. У мене було відчуття, що я не витримую, а відсиджуюся. Вона дзвонила мені сама двічі.
Першого разу на четвертий день. Спитала про якісь документи для квартири. І ми говорили 11 хвилин ні про що.
І вона жодного разу не згадала ні Максима, ні вечерю. Другого разу на дев’ятий день, пізно, близько півночі. Вона сказала: «Тату, я тебе спитаю, і ти чесно відповіси. Якби мама була жива, що б вона сказала?» І от тут я розгубився по-справжньому. Бо я знав відповідь, і відповідь була не на мою користь. Я сказав: «Мати б сказала: “Дівчинко, ти сама вирішуй, а ми з батьком поруч”».
Вона помовчала й сказала: «Брешеш». Я сказав: «Брешу». Вона спитала: «А що б вона сказала насправді?» Я сказав: «Вона б сказала: “Соню, я 20 років прожила з людиною, яка мовчить, і я не хочу, щоб ти повторювала”».
Соня нічого не відповіла. Вона сказала: «На добраніч» і поклала слухавку. І от ці слова про матір я вимовив уголос уперше за 16 років.
І вимовив їх не Ірині, якій вони призначалися, а доньці телефоном опівночі. Вона розмовляла з ним по відеозв’язку, я не знаю, про що, і не питав. На 12-й день вона приїхала до мене сама, без дзвінка, увечері й сказала: «Все, я закінчила».
І заплакала так, як не плакала ні у 2005-му, ні на похороні матері. Я сидів поруч і тримав її за руку й мовчав. І от це мовчання було правильне, буває й таке…
