Службове приміщення було за стійкою реєстрації. Вузький коридор вів до дверей із кодовим замком. Павло Миколайович увів комбінацію, і троє чоловіків увійшли всередину.
На стіні висіли монітори відеоспостереження. Одні показували порожні коридори, інший — лобі згори, ще один — парковку. Екран службового проходу залишався темним.
За столом сидів Борис Данилович Ткаченко — кремезний шістдесятирічний чоловік із короткою сивою стрижкою. Він прийшов до компанії три роки тому, коли відкрився «Гранд Меридіан»: солідний досвід, добрі рекомендації, спокійна манера працювати без зайвого шуму.
Раніше Артем вважав таку непомітність ознакою надійності. Тепер розумів, що вона може приховувати зовсім різні речі.
Борис Данилович підвів голову. Побачивши Остапа, ледь помітно напружився, але відразу повернув обличчю діловий вираз.
— Артеме Іллічу, добре, що ви прийшли. Я хотів особисто доповісти про тривожні входи в систему. Ми виявили…
— Кому ви передавали дані готелю?
Начальник безпеки зупинився на півслові.
— Не розумію запитання.
— Розумієте.
Артем поклав конверт на стіл, але поки не розкривав його.
— Три місяці хтось використовував обліковий запис Олега Віталійовича. Звернення Остапа Руденка блокувалися всередині системи. Камеру в службовому коридорі сьогодні вимкнули вручну. Ви мали змогу вчинити кожну з цих дій.
— Можливість не доводить, що їх учинив я.
— Згоден. Тому я не називаю можливість доказом. Докази лежать тут.
Остап ступив ближче.
— Журнали входу з часовими позначками, зміни прав доступу, підтвердження перехоплених звернень, копії операцій. Я перевіряв дані три місяці.
Борис Данилович подивився на нього довго й важко.
— Ви здібний співробітник, Руденко. Шкода, що витратили стільки часу не на роботу.
— Я займався саме роботою, — відповів Остап. — Захищав те, що ви мали захищати за посадою.
Артем розкрив конверт. Усередині лежала акуратно зібрана пачка аркушів. На першій сторінці була таблиця входів: дати, час, використаний обліковий запис, мережеві адреси. Далі йшли зміни прав, вивантаження файлів і фінансові документи. Деякі рядки Остап позначив червоним.
Артем не квапився. Він переглянув кілька сторінок, зіставив час входів і зупинився на списку вивантажених бронювань. Поруч лежали копії платежів, пов’язані з іншою готельною компанією.
— Ви продавали відомості про бронювання конкурентам, — сказав він. Це прозвучало не запитанням, а висновком із документів.
— Таблиці можна тлумачити по-різному.
Голос Бориса Даниловича залишався рівним, але в ньому з’явилася натягнутість.
— Тут лише цифри й припущення.
— Правову оцінку дадуть фахівці й слідство, — відповів Артем. — Я не збираюся вдавати із себе суд. Але хочу почути від вас одне: навіщо?
Начальник безпеки мовчав. Потім його плечі повільно опустилися, ніби він нарешті перестав утримувати тягар, який носив надто довго.
— Ви знаєте, скільки років я в цій галузі?
— Тридцять два роки.
— Тридцять два. Я працював у великих компаніях і в хороших готелях. Усюди відбувалося одне й те саме: приходили молоді, швидкі люди з новими ідеями, а старий досвід перетворювався на меблі. Три роки тому я повірив, що тут буде інакше.
— Що змінилося?
— Ви їздили, ухвалювали рішення без обговорень, перебудовували процеси. Я дізнавався про все після того, як вибір уже зробили. Моєї думки ніхто не питав.
— Це пояснює образу, — сказав Артем. — Але не торгівлю чужими даними.
— Ви спитали, навіщо. Я відповів. Виправдання в мене немає.
Артем дивився на нього без тріумфу. У зізнанні не було каяття — лише втома людини, яка перестала заперечувати власний вибір.
— Ручне вимкнення камери теж ваше?
Борис Данилович перевів погляд на темний монітор.
— Так.
— І звернення Остапа зупинили ви?
— Так.
Тепер факти склалися в завершений ланцюг: камеру вимкнули, щоб приховати дії всередині готелю, а не через появу Артема.
Він склав аркуші назад у конверт. Наступне рішення вже не залежало ні від віку Бориса Даниловича, ні від його багаторічного досвіду, ні від давньої образи…
