— Ви звільнені, — промовив Артем. — Завтра вранці юридичний відділ оформить документи й почне повний аудит усього, до чого ви мали доступ.
Борис Данилович кивнув, ніби чекав саме цих слів.
— Якщо передача комерційних даних підтвердиться, матеріали отримають правоохоронні органи. Далі рішення ухвалюватимуть вони.
— Розумію.
— Я не стану кричати, принижувати вас перед співробітниками чи влаштовувати публічний розбір. Це нічого не поверне і не змінить фактів. Для вас робота в компанії закінчена.
Борис Данилович подивився на Артема з ледь помітним подивом.
— Я чекав гіршого.
— Гірше вже нікуди.
Після цього Артем звернувся до Павла Миколайовича.
— Заблокуйте всі облікові записи Бориса Даниловича після збереження журналів. Забезпечте супровід до виходу, перепустку здайте на стійку. До ранку ніхто не повинен змінювати дані в системі.
— Буде зроблено.
Остап стояв поруч із конвертом у руках. Три місяці він діяв без упевненості, що його почують, і тепер не виявляв ні радості, ні бажання спостерігати чуже падіння. На його обличчі була лише втома.
— Пане Руденко, — звернувся до нього Артем, — у вас збереглися вихідні електронні копії?
— Так. У кількох захищених місцях.
— Передайте їх юридичному відділу особисто, під акт. Оригінали не редагуйте.
— Зрозумів.
Борис Данилович зняв перепустку й поклав на стіл поруч із клавіатурою. Його рука не здригнулася. Він підвівся, застебнув піджак і вийшов разом із Павлом Миколайовичем. Двері зачинилися.
Артем залишився з Остапом серед моніторів, що світилися. На одному з них лобі здавалося маленьким і майже безлюдним. Кілька годин тому в центрі цього кадру стояв батько зі сплячою донькою, якого співробітники вважали випадковим відвідувачем.
— Чому ви продовжували після того, як перше звернення зникло? — спитав Артем.
Остап знизав плечима.
— Спочатку думав, що стався збій. Після другого зрозумів, що повідомлення перехоплюють. Тоді вже відступити було важко: якщо людина намагається приховати сам факт звернення, значить, боїться не скарги, а доказів.
— Ви ризикували роботою.
— Так.
— Не боялися?
— Боявся. Просто вирішив, що страх не має бути єдиним, хто ухвалює рішення.
Ця фраза нагадала Артемові розмову з Ладою про Марину. Боятися нормально; значення має те, що людина робить далі.
— Відпочиньте кілька годин, — сказав він. — Уранці зустрінемося знову.
Вони вийшли в лобі. За стійкою реєстрації стояла жінка близько тридцяти років. Судячи з її настороженого обличчя, загальні подробиці нічного конфлікту вже дійшли до нової зміни.
— Як вас звати? — спитав Артем.
— Лариса.
— Ларисо, ви знаєте, що тут сталося?
— Лише в загальних рисах.
Артем дістав візитну картку й поклав перед нею.
— Якщо завтра, за тиждень чи за місяць ви побачите те, що здається неправильним, звертайтеся напряму. До перебудови внутрішнього каналу цей номер буде тимчасовим способом зв’язку. За добросовісне повідомлення ваша робота не постраждає.
Лариса подивилася спершу на картку, потім на нього.
— Дякую.
— Це не ласка. Так має працювати компанія.
Він попрямував до ліфта, але біля таблички зупинився. «Кожен гість — як удома». Кілька років ці слова висіли на обраному ним місці, поки реальне життя готелю поволі розходилося з ними.
Розрив виник не за одну ніч. Він складався з маленьких поступок: брехню біля стійки залишали без перевірки, керівник карав незгодних, звернення співробітників потрапляли до того, на кого скаржилися, а керівництво задовольнялося красивими звітами.
Артем не збирався виправдовувати Олега Віталійовича чи Бориса Даниловича. Один принижував гостей, другий зрадив довіру й торгував даними. Але відповідальність власника не зникала від того, що безпосередніх винуватців знайшли.
Він надто довго дивився на показники завантаженості, фінансові результати й плани розширення, перестаючи бачити людей, які щодня тримали компанію на своїх плечах. Цю сліпоту теж належало виправити…
