Судовий розгляд тягнувся довго. Адвокати подавали клопотання, сперечалися про формулювання, намагалися вибити зі справи окремі документи, але фундамент обвинувачення залишався міцним. Записи, показання, фінансові ланцюжки й вилучені журнали складалися в одну картину, від якої вже неможливо було відвернутися.
У день вироку зала була переповнена ще сильніше, ніж зазвичай. Навіть у коридорі стояла така тиша, ніби люди боялися пропустити звук дверей, що відчиняються. Суддя увійшов, розклав папери й почав читати.
Тараса Бойка було визнано винним у створенні злочинного співтовариства, вимаганнях, незаконному обігу заборонених речовин і низці інших тяжких злочинів. Йому призначили двадцять п’ять років позбавлення волі. Семен Дорошенко, колишній полковник поліції, отримав дванадцять років за одержання хабарів в особливо великому розмірі та зловживання службовими повноваженнями.
Коли пролунало ім’я Романа Черняка, зала ніби перестала дихати.
Суд визнав, що депутат, забувши про дану йому довіру, вступив у змову зі злочинною організацією, покривав її діяльність, отримував незаконні кошти й використовував вплив проти громадян і держави. Вирок — п’ятнадцять років позбавлення волі із забороною обіймати державні посади після звільнення.
Удар молотка пролунав сухо й остаточно. Спершу настала тиша, а потім зала вибухнула оплесками й вигуками полегшення. Битва, що почалася біля розпеченої дороги з приниження одного солдата, закінчилася вироком тим, хто звик ховатися за страхом, зв’язками й гучними словами.
За кілька місяців сержант Максим Левченко готувався до демобілізації. У казармі влаштували скромні проводи: чай, проста їжа, жарти товаришів, незграбні обійми тих, хто не любив говорити про почуття. Максим усміхався, але в глибині душі відчував дивну порожнечу. Він мріяв про цей день, а тепер розумів, що за воротами частини залишить не лише труднощі, а й людей, поруч із якими став іншим.
— Левченко, до тебе гість, — гукнув хтось від дверей.
Максим обернувся й побачив Андрія Гнатюка в цивільному одязі. Без кітеля й погонів він виглядав м’якше, майже по-домашньому, але постава лишалася тією самою. Після завершення справи генерал пішов у відставку й збирався викладати у військовій академії — займатися тим, про що давно мріяв.
— Сержанте Левченко, — сказав він із легкою усмішкою. — Хоча скоро вже просто Максим. Вітаю з демобілізацією.
Максим схопився.
— Товаришу генерал-полковнику… тобто Андрію Мироновичу… не чекав вас побачити.
Гнатюк поклав долоню йому на плече й посадив назад.
— Сьогодні можна без стройової стійки. Я прийшов сказати дякую. Завдяки тобі ми змогли побачити проблему, яку надто довго обходили стороною. І я встиг виконати останнє важливе завдання своєї служби.
— Це мені треба дякувати вам, — тихо відповів Максим. — Тоді, на дорозі, я зрозумів, що бути солдатом — не означає мовчки терпіти приниження. Я зрозумів, що форма — це не порожній знак відмінності, а відповідальність, за якою справді стоять люди.
Деякий час вони мовчали. У цьому мовчанні було більше поваги, ніж у найдовших промовах.
Гнатюк дістав маленьку коробочку й простягнув Максимові. Усередині лежала пір’їна ручка з тонким гравіюванням: «Сталеве серце».
— Напиши нею своє життя, — сказав колишній генерал. — Так, щоб жодна несправедливість не змогла зламати тебе…
