Зала суду щодня заповнювалася вщерть. Журналісти займали місця заздалегідь, потерпілі приходили цілими родинами, звичайні люди стояли в коридорах, чекаючи бодай короткого повідомлення зсередини. Для багатьох цей процес став більшим, ніж кримінальна справа. У ньому вирішувалося, чи можна витягти на світло тих, хто роками почувався недоторканним.
У Черняка була сильна команда адвокатів. Вони намагалися побудувати захист на тому, що перші докази зібрали військові, а отже, все подальше розслідування нібито виросло з незаконного втручання. Вони називали операцію Гнатюка особистою розправою, говорили про політичне підґрунтя, вимагали визнати матеріали недопустимими.
Але міжвідомча група працювала без поспіху й без слабких місць. На основі первинних даних слідчі провели повноцінні процесуальні дії: простежили фінансові потоки, отримали записи переговорів у встановленому порядку, вилучили документи через суд, допитали посередників. Вирішальними стали показання помічника Черняка, який роками пов’язував депутата з людьми Борова й передавав вказівки через безпечні, як їм здавалося, канали.
Потім почалися свідчі допити. До зали виходили власники відібраного бізнесу, керівники закладів, колишні боржники, люди, яких змушували платити за спокій. Багато хто говорив тремтячими голосами. Дехто плакав. Але вони все одно говорили, бо вперше побачили: страх, що тримав їх роками, дав тріщину.
Нарешті пристав викликав свідка, з якого все почалося.
Максим Левченко увійшов до зали вже не тим розгубленим рядовим, що стояв тоді край дороги. За рік він подорослішав, став сержантом, рухи його стали зібранішими, погляд — спокійнішим. Він зайняв місце свідка й докладно, без зайвого пафосу, розповів про спеку, колону, позашляховик, поштовх, удар, про те відчуття приниження, яке виявилося важчим за біль.
Адвокат Черняка підвівся з м’якою усмішкою, за якою ховалася пастка.
— Сержанте Левченко, скажіть, ви впевнені, що не спровокували конфлікт? Молодість, утома, емоційний стан після маршу… Можливо, ви відповіли грубо, і ситуація вийшла з-під контролю?
Максим подивився на нього просто. У залі стало тихо.
— Я був утомленим, — сказав він. — Дуже втомленим. Але втома не робить людину винною в тому, що її б’ють. До форми я був звичайним громадянином, а у формі ним і лишився, тільки з обов’язком служити. Того дня я не думав про свою гордість. Я відчував, що разом зі мною намагаються принизити всіх, хто мовчки несе службу і не має права відповідати кулаком на кулак.
Він зробив паузу.
— Форма не належить одній людині. Поки вона на мені, я відповідаю не лише за себе.
У залі пролунали оплески, і судді довелося кілька разів закликати присутніх до порядку.
Останнім свідком викликали Андрія Гнатюка. Він піднявся до місця для свідчень рівно, без урочистості. Сивина на скронях стала помітнішою, але голос залишався тим самим — спокійним і твердим.
— Я солдат, — сказав він. — Мій обов’язок — захищати країну, людей і тих, хто стоїть у строю поруч зі мною. Підсудні перетворили посади, гроші й страх на зброю проти закону. Вони образили армію не тому, що вдарили одного рядового, а тому, що вирішили: форма не буде захищена, якщо за нею стоїть простий хлопець. Я не шкодую про свої дії. Операція «Сталевий закон» була початком боротьби, яку ми зобов’язані були почати…
