Їй здавалося, що її вже визнали чужою. Чужою за ходою, за мовчанням, за відсутністю звички сміятися в потрібних місцях. Вирок не вимовлявся вголос, але був помітний у піднятих бровах і надто довгих поглядах.
Вікторія Савчук вирізнялася серед гостей так, ніби спеціально прийшла не брати участь, а кидати виклик. Червона сукня, впевнена хода, келих у руці, бездоганно дібрана усмішка. Вона помітила їх майже одразу. На її обличчі майнуло щось хиже, вдоволене, готове до нападу.
— Артеме, любий, — промовила вона, підходячи ближче. — Не чекала побачити тебе таким оновленим.
— Вікторіє, — сухо відповів він. — А ти, як бачу, залишилася колишньою.
Вона вдала, що не почула холоду в його голосі, і перевела погляд на Софію.
— Отже, це і є твоя обраниця? Який незвичний вибір.
Софія відчула, як кров приливає до обличчя. Запитання було вимовлене м’яко, але в ньому було досить отрути, щоб отруїти повітря між ними. Вона вже відкрила рота, але Артем заговорив першим.
— Софія — усе, чого я міг бажати від жінки поруч із собою. Вона чесна, вірна собі й справжня. У наш час це рідкість.
Усмішка Вікторії на мить застигла. Слова були сказані для неї, і вона зрозуміла це краще за всіх. Але швидко опанувала себе, трохи схилила голову й відступила, залишивши по собі аромат парфумів і напруження.
Вечір тягнувся повільно. Софія намагалася підтримувати розмови, відповідала ввічливо, не ховала погляду. Але запитання поверталися до одного й того самого, хоч би як їх прикрашали світськими інтонаціями.
— Я чула, ви раніше займалися садом? — запитала одна жінка, розтягуючи слова так, ніби говорила про щось кумедне.
— І досі люблю цю справу, — відповіла Софія. — Чесна праця не стає менш гідною від того, що в когось інші звички.
Жінка розгубилася. Її усмішка здригнулася, а сусід за столом поспішно заговорив про музику. Софія зрозуміла, що прямота іноді захищає краще, ніж спроба сподобатися.
Артем спостерігав за нею здалеку. Він очікував збентеження, незграбних помилок, можливо, потреби прикривати її слабкість. Але Софія не розсипалася під поглядами. Вона хвилювалася, це було очевидно, однак у кожній її відповіді залишалася гідність. І це непокоїло його. Не дратувало, як він хотів би думати, а саме непокоїло, бо порушувало його уявлення про неї як про тимчасову учасницю його плану.
Пізніше Вікторія знову підійшла до нього.
— Можна вкрасти тебе на хвилину? — спитала вона так солодко, що прохання прозвучало майже як погроза.
Артем не хотів сцени в центрі зали й вийшов за нею на балкон. Нічне повітря було прохолодним, місто шуміло далеко внизу. Щойно двері зачинилися, як Вікторія відкинула люб’язність.
— Отже, ось до чого ти дійшов? Знайшов дівчину з прислуги, щоб довести мені, що тобі байдуже?
— Ти надто багато приписуєш собі, — спокійно сказав він…
