— Неправильно — дозволити вашій матері залишитися без допомоги, коли допомога є.
Ця фраза влучила точно в болюче місце. Софія зблідла, але не відвела очей.
— Ви холодна людина, пане Кравченко.
— Можливо. Але я вмію виконувати обіцянки.
Того вечора він надіслав їй додому документи: висновки лікарів, варіанти лікування, розрахунки витрат і проєкт угоди. Не погрозу, не прохання, а ретельно оформлену можливість. Артем знав, що інколи люди відмовляються не тому, що не хочуть, а тому, що ще намагаються зберегти відчуття вибору.
Наступного дня Софія прийшла до особняка з конвертом у руках. Вона виглядала втомленою, ніби ніч минула без сну. Поклавши папери на стіл у його кабінеті, вона промовила:
— Я згодна. Але не тому, що ви мене переконали. І не тому, що вірю вам.
Артем уважно дивився на неї.
— Тому що ви хочете врятувати матір.
— Так. І я хочу, щоб ви це запам’ятали. Я роблю це заради неї, а не заради вашої гордості.
— Умови буде дотримано.
— Дуже сподіваюся. Бо довіряти вам — надто дорога розкіш.
Контракт підписали швидко. Чорнило висохло, план почав рухатися, і Артем відчув знайоме задоволення людини, яка повернула контроль над дошкою. Софія ж, вийшовши з кабінету, довго стояла біля клумб, де ще недавно була просто садівницею. Тепер ті самі доріжки здавалися їй межею між колишнім життям і чимось лячним, у чому вона ледве розуміла правила.
Артем спостерігав за нею з вікна другого поверху. У його плані Софія була фігурою, точною й корисною. Він іще не розумів, що деякі фігури, одного разу опинившись на дошці, починають рухатися не так, як від них чекають.
Зала для прийомів сяяла тисячами віддзеркалень. Світло ковзало по кришталевих келихах, по коштовностях, по лакованій підлозі, по обличчях гостей, звиклих усміхатися навіть тоді, коли в усмішці немає ані краплі тепла. Артем продумав вечір до дрібниць: музику, сервірування, розташування столів, список запрошених. Це була не просто світська зустріч. Це був спектакль, у якому він збирався вийти переможцем.
Коли він увійшов разом із Софією, розмови спершу стихли, потім розсипалися на шепіт. Люди озиралися, оцінюючи її з тією швидкістю й безжальністю, що властиві закритому суспільству. На Софії була синя сукня простого крою. Вона не кричала про ціну, не прагнула затьмарити інших, але підкреслювала її спокійну красу. Волосся було зібране скромно, плечі трохи напружені. Вона намагалася триматися рівно, хоча почувалася так, ніби кожен погляд залишає на шкірі опік.
— Пам’ятайте, — майже не ворушачи губами, сказав Артем, нахиляючись до неї. — Просто усміхайтеся. Решту я візьму на себе.
— Яка щедрість, — тихо відповіла Софія, але все ж усміхнулася….
