Артем кілька секунд мовчав. Він звик до переговорів, звик озвучувати суми, умови, ризики. Але чомусь сказати це вголос виявилося не так просто, як він очікував.
— Я маю намір одружитися, — вимовив він нарешті.
Софія кліпнула. Потім повільно опустила кришку ящика.
— З ким?
— З вами.
Вона подивилася на нього так, ніби чекала продовження жарту, надто жорстокого, щоб бути смішним.
— Перепрошую, я, мабуть, неправильно зрозуміла.
— Ви зрозуміли правильно, — сказав Артем. — Але йдеться не про шлюб у звичному сенсі.
Він пояснив усе рівно, майже діловим тоном. Їй пропонувалося стати його дружиною за домовленістю. З’являтися поруч із ним, створювати видимість союзу, підтримувати образ жінки, яку він обрав після розриву з Вікторією. Натомість він оплатить лікування її матері, забезпечить необхідні консультації, догляд, ліки й виплатить Софії велику суму, яка дозволить їй більше не жити в постійному страху перед черговим рахунком.
Софія слухала не перебиваючи. Що довше він говорив, то сильніше змінювалося її обличчя: подив поступався місцем холодному обуренню.
— Ви пропонуєте мені стати частиною вашої помсти, — тихо сказала вона, коли він закінчив. — Не дружиною. Не людиною поруч із вами. А декорацією.
— Я пропоную угоду, вигідну нам обом.
— Угоду, в якій одна людина використовує іншу, щоб вколоти третю.
— Не все так грубо, як ви це уявляєте.
— Саме так грубо, — Софія схрестила руки на грудях. — Вам потрібна жінка, яку можна поставити поруч і показати вашій колишній. Мені потрібні гроші для матері. Ви це побачили й вирішили, що знайшли зручний вихід.
Артем витримав її погляд. Вона не плакала, не просила, не намагалася пом’якшити відмову. У цьому була незручна для нього гідність.
— Подумайте, — сказав він. — Я не вимагаю відповіді зараз.
— Я вже знаю, що це неправильно…
