Софія Мельник стояла навколішки біля невисокого куща, дбайливо підрізаючи зайві гілки. На ній був простий робочий одяг, волосся зібране без жодної химерності, руки забруднені землею. Вона не намагалася виглядати красивою, не знала, що на неї дивляться, не грала перед чужими очима. У її рухах була спокійна старанність, майже зосереджена ніжність, із якою люди торкаються того, що їм справді важливе.
Артем зупинився за кілька кроків. Сонячне світло лягло на її обличчя, і на мить йому здалося дивним, що людина може бути настільки не пов’язаною з тим світом, де все продається, купується й використовується. Софія підвела голову першою.
— Доброго ранку, пане Кравченко, — сказала вона, швидко випростуючись. Голос у неї був негучний, ввічливий, без запобігливості.
— Доброго, Софіє, — відповів він і сам здивувався, наскільки уважно вимовив її ім’я. — Ви давно працюєте в мене?
— Майже два роки, — вона ледь усміхнулася, ніби запитання здалося їй несподіваним. — Відтоді, як сад переробили. Я доглядала нові насадження з першого сезону.
Він кивнув. Формально відповідь була цілком звичайною, але Артем уже дивився на неї інакше. Перед ним стояла жінка без дорогих прикрас, без продуманої пози, без звичної світської гри. У ній було те, чого Вікторія ніколи не мала або давно втратила, — внутрішня правдивість. Простота, яка не принижувала, а надавала гідності.
У наступні дні Артем став знаходити приводи заговорити з Софією. Спершу запитання стосувалися саду: чому одні квіти пересаджені ближче до доріжки, коли треба оновлювати землю, які рослини витримають спеку. Потім розмови ставали довшими. Він дізнався, що вона живе з матір’ю, що батька не стало багато років тому, що турбота про дім майже повністю лежить на ній. Мати тяжко хворіла, лікування потребувало таких коштів, яких Софія чесною працею не могла швидко зібрати. Вона бралася за все, працювала без нарікань і не дозволяла собі виглядати зламаною.
Що більше Артем слухав, то ясніше бачив: вона підходить. Не тому, що була слабкою. Навпаки, у її стриманості відчувалася твердість. Але саме її становище давало йому можливість зробити пропозицію, від якої їй буде майже неможливо відмовитися.
Одного разу по обіді, коли Софія складала інструменти в ящик біля садової альтанки, Артем підійшов до неї. Цього разу він не став удавати, що цікавиться кущами чи поливом.
— Софіє, мені потрібно обговорити з вами одне важливе питання.
Вона насторожилася. У її погляді майнула недовіра, хоча голос залишився спокійним.
— Я слухаю…
