— Не сміши мене. Думаєш, ніхто не бачить? Цей шлюб, ця демонстрація… Вона не з нашого кола, Артеме. Їй тут не місце, і ти це знаєш.
Він подивився на неї уважніше. Колись саме цей голос міг змусити його сумніватися. Тепер він чув лише злість, замасковану під упевненість.
— Що тебе зачіпає сильніше? Те, що я не виглядаю розбитим, чи те, що ти більше не керуєш моїми рішеннями?
Вікторія ступила ближче.
— Ти можеш скільки завгодно грати в нове життя. Але я знаю тебе. Я одна справді розуміла, який ти.
— Ні, — сказав Артем. — Ти розуміла лише, як на мене впливати. На цьому розмову закінчено.
Повернувшись до зали, він побачив Софію біля столика з напоями. Вона тримала келих із соком і виглядала так, ніби стримано радіє його поверненню, хоча не збирається зізнаватися в цьому навіть собі.
— Ви як? — запитав він.
— Жива, — відповіла Софія й спробувала усміхнутися. — Для першого виходу в клітку з хижаками непоганий результат.
Він майже усміхнувся у відповідь, але стримався. У цю мить Артем уперше ясно відчув: вона не така беззахисна, як здавалася. І це робило його план небезпечнішим, ніж він розраховував.
Коли ніч добігла кінця, гості роз’їхалися, келихи прибрали, музика стихла. Але в тихих коридорах уже залишалися наслідки вечора. Софія розуміла, що попереду буде важче. Артем починав підозрювати, що не все в його грі підкориться волі. А Вікторія, сховавши образу за усмішкою, вирішила, що ця історія ще не закінчена.
Особняк Артема був величезний, але Софії він не здавався домом. Радше холодним лабіринтом, де кожна річ стоїть на своєму місці, а живій людині важко знайти своє. Просторі коридори, картини, бездоганні меблі, вікна від підлоги до стелі — усе говорило про багатство, але ніщо не давало тепла. У перший офіційний день у ролі дружини вона відчула це особливо гостро.
Незручність почалася за сніданком. Стіл виявився таким довгим, що співрозмовник на іншому кінці ніби перебував в іншій кімнаті. На порцелянових тарілках лежали страви, назв яких Софія не знала, поруч стояли тонкі келихи з водою та соками, а прислуга рухалася безшумно, мов тіні.
— Доброго ранку, пані Кравченко, — промовила економка. Голос був правильний, але надто рівний, наче нове звертання давалося їй важко.
— Доброго ранку, — відповіла Софія.
Вона помітила швидкий обмін поглядами між двома покоївками. Для них вона все ще залишалася тією жінкою, що садила квіти біля задньої тераси, а не господинею, яка сидить за головним столом. Формально їй кланялися, але за цією ввічливістю відчувалося очікування: коли ж вона оступиться.
Артем увійшов трохи пізніше. На ньому був бездоганний костюм, у руці телефон, на обличчі звична зібраність. Він сів навпроти й налив собі кави.
— Сподіваюся, ви спали нормально…
